Hовини

На пошану мільйонів громадян України,

які винесли тягар Другої світової війни.

Друга світова війна, в якій узяла участь 61 країна, серед них і Українська республіка, що входила до складу Радянського Союзу, належить до числа тих подій, що визначили маршрут світової історії в другій половині ХХ століття й суттєво впливають на неї й до сьогодення.

У геостратегічних та воєнних планах нацистської Німеччини Україні відводилася особливо важлива роль. Ще в своїй програмній праці «Майн кампф» (вийшла друком у 1924 році) майбутній фюрер, ставлячи питання про завоювання Німеччиною світового панування і закликаючи до війни, наголошував

: «коли ми говоримо про завоювання нових земель у Європі, ми, звичайно, можемо мати на увазі насамперед тільки Росію і ті окраїнні держави, що їй підлеглі». Цілком зрозуміло, що до числа підвладних Німеччині у майбутньому «нових земель» Гітлер включав і Україну. Керівництво Райху, вважаючи, що в Європі не існує жодної країни, яка могла б бути в такій мірі автаркічною (тобто здатною до створення самодостатньої економіки), як Україна, саме за її рахунок мало намір розв’язати одну зі стрижневих проблем — створити сировинну й продовольчу базу, необхідну для забезпечення як Німеччини і окупованої нею Європи, так і Вермахту на період війни на Сході. Про це неодноразово відверто заявляли Гітлер та інші керівники Райху. Отже, нацисти й фюрер розглядали Україну не як державне утворення, не як етнічну чи національну одиницю, а лише як країну необмежених економічних можливостей в інтересах Німеччини. Згідно з нацистським планом «Ост», на території України підлягали повному знищенню та депортації до 70% місцевого населення. На германізованих українських землях мали оселитися 25 мільйонів колоністів із німців та споріднених із ними народів, яким не загрожуватимуть труднощі переселення. Бо для важкої, чорної роботи мали використовуватися доведені до стану рабів українці.

Хоча на початок Другої світової війни українська державність була номінальною, незаперечним фактом залишається те, що Україна не була вже бездержавною територією, як упродовж минулих років. Вона становила своєрідне державницьке утворення із власним парламентом, урядом, державною символікою, кордонами, позначеними на географічних картах, із українськими університетами, театрами, академією наук, пресою тощо.

Україна як суб’єкт державного права перестала існувати із захопленням її території Німеччиною. Вона була цілком поглинена Третім райхом, стала частиною великонімецького простору, абсолютно безправною територією, позбавленою будь-яких ознак державності.

Та не тільки як колоніальне володіння сприймали Україну нацисти. У їх глобальних планах на світове панування українська територія розглядалася як зручний плацдарм для проникнення до бакинського нафтоносного району, а згодом — на Близький Схід, аж до Індії, із захоплення якої з’являться шанси на зруйнування Британської імперії.

Вже воюючи з Радянським Союзом, гітлерівське військове керівництво особливу увагу приділяло саме українському театру бойових дій. Втрата України в 1944 р. була найвідчутнішим воєнно-стратегічним ударом по Німеччині та її збройних силах. Не змирившись із втратою своєї найбільшої здобичі у війні, німецькі стратеги і в 1944 р. розробляли плани повернення України під владу Райху як умову сприятливого для Німеччини повороту в світовій війні.

Однак не тільки Гітлер тримався за Україну обома руками. Те саме робив і його найбільший ворог — Сталін. Український геостратегічний фактор у глобальних розрахунках Сталіна також посідав провідне місце: і як найважливіший театр воєнних дій, де на базі вигідних природних умов було споруджено розгалужену систему укріплених районів та оборонних рубежів, і як наріжний камінь усього радянського воєнно-промислового комплексу.

Саме залежність воюючих сторін від українського економічного, сировинного потенціалу, людських ресурсів зумовила вкрай безкомпромісний, гранично запеклий характер бойових дій на території республіки. Через те Україна неймовірно й потерпала, розплачуючись і за гітлерівську агресію, і за згубні прорахунки сталінського керівництва.

Війна проти німецького нацизму всіма своїми вогняними колесами двічі прокотилася українською землею, залишивши глибокі вибоїни і шрами в долі народу України. Саме йому разом з іншими народами СРСР довелось узяти на себе найважчий її тягар: радянсько-німецький або «східний» фронт Другої світової війни був головним, вирішальним. Події на цьому фронті мали справді глобальний характер: вони відбувалися на відстані 4,5 тис. км із півночі на південь європейської частини СРСР, охоплювали територію площею 1 млн 800 тис. кв. км у безпосередньому тилу нацистів. У 1941 – 1945 рр. на радянсько-німецькому фронті зосереджувалося від 56 до 76% загальної кількості дивізій Вермахту, причому 607 із них було розгромлено саме на цьому фронті, тоді як на всіх інших фронтах зазнали поразки 176 німецьких дивізій.

Основні події на радянсько-німецькому фронті пов’язувалися з Україною. Український південний напрям був центральним як на радянсько-німецькому фронті, так і на всьому європейському театрі воєнних дій, принаймні, до кінця жовтня 1944 р..

На українській ділянці радянсько-німецького фронту практично ніколи не наставало затишшя, тут не було стабільної лінії фронту, окопної війни, натомість постійно тривали активні бойові дії. Саме тут відбулися такі великомасштабні операції 1941 р., як зустрічна танкова битва в районі Луцьк – Броди – Рівне, Київська та Одеська оборонні операції. У безпросвітно тяжкому 1941 р. радянські війська зуміли цими, хай і невдалими, операціями поставити під сумнів ретельно сплановані план і графік гітлерівського «бліцкрігу».

Стратегічне місце Україна зберігала і в наступному, 1942 р.. Саме з її території, після поразки радянських військ під Харковом, почався найбільший після зриву «бліцкрігу» німецький генеральний наступ на Волгу і Кавказ. Він мав вирішити долю всієї світової війни. Та після переконливої перемоги радянських військ під Сталінградом, здобутої значною мірою з допомогою фронтів, що відступали з України, саме на українській землі, набирав непоборної сили зворотний процес — визволення території СРСР. А після Курської битви, яка також пов’язана з Україною, оскільки закінчилася здобуттям Харкова, розпочалося фронтальне вигнання гітлерівців. Оцінюючи тогочасні воєнні події, наш земляк Олександр Довженко, перебуваючи в цей час на Південно-Західному фронті, зазначив у своєму щоденнику, що навколо України «точиться добра половина усієї світової війни».

На території України відбувалися й найбільші успішні наступальні операції 1944 р.: Донбаська та Нікопольсько-Криворізька, Кримська та Львівсько-Сандомирська, наймасштабніше на той час оточення військової маси військ противника — Корсунь-Шевченківська битва; унікальні в історії війни за складністю операції, пов’язані з форсуванням Дніпра та подоланням гірських масивів Карпат.

Війна на території України не припинялася ні на годину — з 22 червня 1941 р. по 28 жовтня 1944 р. Із цих 40 місяців 35 припадають на активні бойові дії регулярних військ. Тут відбулася майже половина стратегічних операцій, проведених за роки німецько-радянської війни. У бойових операціях на території республіки взяли участь 54 армії Збройних сил СРСР. Дії регулярних військ поєднувалися зі збройною підпільно-партизанською боротьбою, що активно поширилася на ґрунті масового несприйняття ідеології нацизму українським народом.

На території України, з огляду на її стратегічне значення, впродовж всієї війни відбувалася найбільша концентрація військ та озброєння воюючих сторін. Лише у 1943 – 1944 рр. тут зосереджувалася майже половина діючої Червоної армії. В українській кампанії брали участь 6 фронтів — 1-й, 2-й, 3-й і 4-й Українські, 1-й і 2-й Білоруські, а також Чорноморський флот, три військові флотилії. Мільйони солдатів та офіцерів билися за Україну в 30-ти загальновійськових, 6-ти танкових, 7-ми повітряних арміях, 8-ми кавалерійських корпусах тощо. Зазвичай це були найдобірніші війська. Так, із 10 гвардійських армій 8 діяли на українських фронтах.

Із німецького боку в битві за утримання України також взяли участь у складі груп армій «Південна Україна» і «Північна Україна» кращі війська. Досить сказати, що тут було використано квіт німецької армії — есесівські танкові з’єднання «Райх», «Велика Німеччина», «Лейбштандарт Адольф Гітлер», «Валлонія», «Вікінг», «Мертва голова», а також 14-а гренадерська дивізія СС та 8-а кавалерійська дивізія СС.

У запеклих і кровопролитних боях за Україну протягом 1943 – 1944 рр. з обох сторін брали участь понад 6 млн осіб, 85 тис. гармат і мінометів, 11 тис. танків, самохідних артилерійських установок та штурмових гармат, 10,5 тис. літаків. За 680 діб наступальних операцій на території України загинули та були поранені щонайменше 3,5 млн воїнів Червоної армії.

Відступаючі гітлерівці відчайдушно чіплялися за кожен клаптик української землі. Але ніякі перешкоди й труднощі, ніяка міць ворожого опору не могли вже спинити Червону армію, що набула сили та бойового досвіду, спиралася на потужну східну тилову воєнно-промислову базу, в створенні якої (адже західну було втрачено) Україна в 1941 – 1942 рр. взяла найактивнішу участь своїм найціннішим устаткуванням найбільших оборонних підприємств, а також найкращими кадрами, що були ціною неймовірних зусиль евакуйовані на початку війни у східні райони СРСР.

Визволення України від нацистських загарбників було кровною справою усіх народів тодішньої багатонаціональної країни. Військо, що вибивало німецьких окупантів з України, було за своїм особовим складом багатонаціональним. У військах фронтів, що першими ступили на багатостраждальну українську землю, переважали воїни російської національності, оскільки після втрати в 1941 – 1942 рр. довоєнного кадрового складу армії, де українці мали високу питому вагу, нові дивізії формувалися на території Росії. У міру просування на захід армія дедалі більше українізувалася. Уже в 1944 – 1945 рр. чимало з’єднань та підрозділів на 50 – 70% складалися з українців, щойно мобілізованих до війська. Загальна ж кількість українських громадян, які протягом війни були забрані до радянських Збройних Сил, — понад 9 млн осіб. У цьому також — свідчення вагомої ролі українського фактора в розгромі нацизму. До сказаного вище додамо, що воєнно-стратегічний український фактор у Другій світовій війні в Європі виявлявся не тільки на українському театрі воєнних дій. Українці, як і взагалі вихідці з України, брали, активну участь у боротьбі з нацизмом в інших країнах, на інших фронтах війни.

Війна завдала Україні величезних втрат. Було вщент зруйновано її промисловий і сільськогосподарський потенціал, об’єкти соціально-культурної сфери, відбудова яких тривала десятиліття та принесла неймовірні страждання й бідування мільйонам мешканців республіки. На це було витрачено величезні матеріальні й фінансові ресурси.

Серед втрат, яких зазнала Україна за період Другої світової війни, найтяжчими були демографічні. Усього безповоротні втрати українців і громадян України інших національностей колишнього СРСР упродовж 1939 – 1945 рр. склали близько 10 млн. Із них близько 4,1 млн осіб військового персоналу; 4,5 млн осіб — цивільного населення окупованих територій; із 2,4 – 2,8 млн осіб, насильно вивезених на примусову роботу до Німеччини, загинули близько 450 тис.. Від 143 тис. до 200 тис. не повернулися на Батьківщину з різних причин. А ще — 40 – 45 тис. радянських підпільників і близько 60 тис. українських партизанів; не менше 100 тис. осіб членів ОУН та вояків УПА; близько 16 тис. українців у складі збройних формувань, які воювали на боці Німеччини; десятки тисяч унаслідок репресивних і кардинальних акцій радянської влади на початку та на завершальних етапах Другої світової та німецько-радянської воєн, застосування тактики «випаленої землі» при відступі Червоної армії, під час проживання в евакуації у східних регіонах СРСР. (Всього у Другій світовій війні загинули понад 50 млн осіб, у тому числі 27 млн радянських людей, 1,7 млн югославів, 6 млн поляків, 520 тис. французів, 400 тис. американців, 400 тис. італійців, 375 тис. англійців, 364 тис. чехів і словаків, 9,7 млн німців).

Водночас демографічні втрати України внаслідок війни були значно більшими. Лише з січня 1941 р. до січня 1945 р., тобто на час визволення України, вони становили 13 млн 584 тис. осіб. Але ж сюди не були включені військові втрати під час кровопролитних битв останнього етапу боротьби з нацизмом у Центральній Європі, Далекосхідна кампанія, в ході яких загинули тисячі воїнів-українців, а також померлі від ран у перші повоєнні місяці. Так, лише в Далекосхідній кампанії загинуло 12 тис. українців. Відомий український закордонний дослідник Володимир Косик оцінює загальні демографічні втрати приблизною кількістю 14,5 млн (убиті, померлі від хвороб і голоду, евакуйовані, депортовані, мобілізовані, емігранти, втрати у природному прирості).

Для поповнення демографічних втрат воєнного періоду в республіці знадобилося понад 19 років. Загальної довоєнної чисельності населення України у її нинішніх межах на 1 січня 1941 р. – 42,9 млн осіб, було досягнуто тільки в другому півріччі 1960 р. Це стало одним із найбільш негативних наслідків війни.

Таким чином, війна і пов’язані з нею події, зокрема нацистський геноцид, завдали народу України непоправних демографічних втрат, істотно підірвали його генофонд та деформували етнонаціональну структуру. Спотворена демографічна ситуація, загибель найбільш дієздатної частини населення, особливо чоловічої статі, на тривалий час позбавила можливості нормального відтворювання етносу. Значне зменшення чисельності населення республіки, виснаження її трудових ресурсів негативно вплинули на стан відбудови та розвитку післявоєнної промисловості, сільського господарства і соціальної сфери.

В останні десятиліття з боку окремих вітчизняних політичних сил і науковців мають місце спроби переглянути підсумки війни для України. Зокрема, мусується теза про окупацію в 1943-1944 рр. території України Червоною армією. На думку неупереджених дослідників історії України періоду ІІ Світової війни, цю тезу не можна вважати науково обґрунтованою. Так, патріарх вітчизняної воєнної наукової школи Михайло Коваль із цього приводу стверджує: «"Теза" ця не витримує критики ні з погляду міжнародного права, ні з погляду етики. Адже на той час реально існувала унітарна держава — Радянський Союз, до складу якої входила, поряд з іншими національними республіками, й Україна. Західні кордони цієї держави, визнаної міжнародною спільнотою, були підтверджені в лютому 1945 р. спеціальним рішенням Кримської конференції, а згодом і Паризькою мирною конференцією. Сьогодні це кордони Української незалежної держави. Порушувати питання про окупацію Радянським Союзом чи то всієї України, чи то окремих її земель — означає навмисно чи несамохіть ставити під сумнів легітимність кордонів сучасної України, іншими словами — робити підкоп під її соборність. Згадана вище "теза" здається сумнівною і з погляду елементарної логіки. Якщо припускати, що західноукраїнські землі були окуповані Радянським Союзом, то мимоволі виникає запитання: а якій же країні вони належали, в кого були загарбані? На прибічників версії "окупації" України Червоною Армією чатує ще один алогізм : Україну 1943 – 1944 рр. визволяли мільйони українців, що боролися проти фашистів саме в складі Червоної армії. За спотвореною логікою: "окупанти власної землі"? Є й моральний бік у міркуваннях щодо того, чи було визволення України від нацистських загарбників "справжнім визволенням". Для ветеранів Другої світової війни вже сама постановка такого питання виглядає блюзнірською».

Дослідники вважають, що поява аналізованої тези відбиває наступний сумний факт: українське суспільство ні на початку німецької окупації, ні в кінці її не було єдиним. Його розколола незрима ідеологічна барикада, причому розкол поглиблювали різні історичні, соціальні, релігійні умови, в яких розвивалися обидві гілки української нації. Поділивши гірку долю інших роз’єднаних націй, українці в роки війни нерідко билися в збройних силах супротивних сторін. Сотні тисяч їх у формуваннях Української повстанської армії зі зброєю в руках відстоювали ідеали державної незалежності України. Переважна ж більшість синів та дочок України в складі Збройних сил СРСР билася за саме існування України як такої, за врятування українського етносу. За мужність, проявлену в боях, 2,5 млн українців були нагороджені медалями та орденами, 2070 — удостоєні звання Героя Радянського Союзу, зокрема 32 — двічі, а 1 — Іван Кожедуб — тричі.

Історичні реалії свідчать, що період Другої світової війни є особливим, переломним у тривалому й суперечливому процесі формування незалежності України. Активна участь українського народу в антигітлерівській коаліції, його величезні людські жертви, колосальні матеріальні збитки сприяли поглибленню національної свідомості як у радянській, так і в національно-патріотичних формах, усвідомленню його місця серед інших народів, а відтак активізували процес поступового реального наповнення державницького потенціалу України, зміцнили її престиж в СРСР та за рубежем навіть в умовах жорсткої централізації унітарної країни.

Варто розуміти, що без Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні не було б держави України. Де врешті-решт був би весь світ, якби переміг Гітлер?

Нинішньому українському суспільству необхідно вповні скористатися уроками минулої війни, і першим й головним із них має бути досвід титанічної боротьби українського народу за своє національне виживання в горнилі Другої світової війни. У ній було виявлено таку глибинну народну потенцію, таку силу характеру, які сьогодні дають надію на вихід із кризи та з провалля бідувань, і натхнення успішно будувати незалежну державу.

 

Олександр Перехрест, доктор історичних наук, професор кафедри всесвітньої історії та міжнародних відносин
Джерело: cdu.edu.ua
Сайт Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького