4 квітня відбулася презентація книги «Наш Крим: неросійські історії українського півострова».

 У збірці опубліковані публіцистичні статті про історію півострова з моменту становлення Кримського Ханства до незалежності України 1991 року.

«У книзі ми опублікували тексти, в яких йдеться про події, що відбувалися до 90-х років минулого століття. А новітня історія – предмет окремого вивчення, більш глибокого осмислення й окремих книг про неї», – сказав співробітник Українського інституту національної пам’яті Максим Майоров.

 До збірки увійшли понад тридцять статей п'ятнадцяти авторів. Серед авторів збірника – Гульнара Бекірова, Андрій Іванець, Сергій Громенко й інші.

«Цю збірку можна вважати свого роду прологом до переосмислення історії Криму тими людьми, для яких Крим – батьківщина, і які зараз змушені жити за її межами. Це – історія без міфотворчості, без постійних спроб виправдати дії тих чи інших правителів, що намагаються нав'язувати росіяни. В їхній історіографії знакові віхи – завоювання Криму, від подій XVIII століття до «віджимання» півострова 2014 року. Але є ж і інша історія, яку раніше або замовчували, або мало про неї говорили», – сказав Максим Майоров.

 За його словами, праці з історії Криму, які зараз пишуть і публікують російські вчені – «міфологія, фальсифікація, спроба виправдати захоплення півострова». І тому, зазначив Майоров, завдання української історичної науки – створення максимально неупередженою історії Криму й поширення цих знань.

Електронна версія книги доступна на сайті Інституту національної пам'яті: http://www.memory.gov.ua/sites/default/files/nash_krym_2016.pdf

Пропонуємо Вашій увазі розділ презентованого видання:

 

Кримські татари – ціна війни, ціна миру

Проміжок від 8 до 18 травня – чи не «найсприятливіший» час для спекуляцій навколо історії кримськотатарського народу. Безумовно, не лише кримські татари є жертвою теперішніх історичних фальсифікацій, але з огляду на поточну політичну ситуацію, саме кримцям сьогодні доводиться найтяжче. Вшанування 70-ї річниці перемоги над нацизмом та 71-х роковин депортації знову актуалізували питання про героїв та колабораціоністів, про депортацію кримських татар та про боротьбу за відновлення їхніх прав. В цьому нарисі я спробую, спираючись на документальну базу, розвінчати найбільш поширені міфи навколо «кримськотатарських питань» і визначити «ціну війни та ціну миру» для цього народу. Зрозуміло, мої підрахунки аж ніяк не є істиною в останній інстанції, але сподіваюся, що цей текст допоможе фаховій дискусії щодо непростих сторінок минулого.

Напередодні війни

Перше питання, з яким мало хто з дослідників дає собі раду – це кількість кримськотатарського населення півострова на початку війни. Найчастіше можна зустріти цифру 218 879 осіб – відповідно до перепису 1939 року. Це число хоча і не є геть неправильним, але вживати його для наукових досліджень некоректно. Проблема полягає в тому, що між часом перепису та початком бойових дій кількість кримських татар зросла, але на це майже ніколи не звертають увагу. Згідно з обчисленнями 1937 року, кримців нараховувалося понад 206,1 тис., тобто за 2 роки їхня кількість виросла більш ніж на 12,8 тис. осіб.

Немає жодних причин вважати, ніби темпи приросту за 1939–1941 рр. знизилися, отже, на момент німецького вторгнення в СРСР на півострові проживало приблизно 232 тис. кримських татар. Ще від 600 осіб мешкали поза Кримом, але ми не беремо їх до уваги при розрахунках. З іншого боку, частка кримськотатарського населення Криму протягом десятиліття невпинно зменшувалася: 1934 р. – 23,8%; 1937 р. – 20,7%; 1939 р. – 19,4%, відтак можна припустити, що у 1941 році цей показник становив приблизно 18%. Як же склалася доля всіх цих людей протягом війни?

Міф та реальність колабораціонізму

Звинувачення у нібито «масовій співпраці» з ворогом застосовується по відношенню до кримських татар найчастіше. Воно було офіційним приводом для депортації, а нинішні неосталіністи вважають вигнання цілого народу «благодіянням» радянської влади по відношенню до кримців. Як же все було насправді? Невже всі кримські татари як один «зрадили» свою «радянську батьківщину» та переметнулися до німців?

Згідно з найбільш аргументованою та виваженою оцінкою Олега Романька, через всі види кримськотатарських «добровольчих з’єднань» протягом війни пройшли 15-20 тис. осіб, але не одночасно. Також часто забувають, що у «татарських» батальйонах, окрім власне кримських татар, служили також представники інших національностей, навіть українці. Якщо ж спробувати виокремити самих лише кримців, то вийде 15-16 тис. осіб, тобто 6,5-7% всього кримськотатарського населення. Це і справді більше, ніж середній відсоток по окупованій частині СРСР, та все одно явно недостатньо, аби всерйоз наголошувати на «тотальному колабораціонізмі». Крім того, критики зазвичай не враховують специфіку «малих народів», що повністю потрапили під окупацію без сподівань визволитися власними силами, не звертають уваги на відверте загравання нацистів з корінними мусульманськими народами Радянського Союзу (180 тис. т.зв. «туркестанців» служили у Вермахті попри те, що війна не докотилася до Центральної Азії) та забувають, що в лавах Червоної/Радянської армії кримських татар все одно воювало більше (див. нижче). Але найголовніший аргумент проти взаємозв’язку «колабораціонізм – депортація» – це подальша доля самих «добровольців». Якщо сказати коротко – всі вони або загинули в боях, або понесли індивідуальну кару.

Тепер трохи детальніше. Максимальна кількість власне кримських татар в «татарських» допоміжних загонах всіх родів військ на кінець 1943 року складала 15-16 тис. Найбільш боєздатна частина – 5-6 тис. «гіві» [«добровільних помічників» Вермахту] – відійшла з Криму разом з 11-ю армією і воювала поза півостровом. З трьох тисяч особового складу охоронних батальйонів «Шума» третина була роззброєна німцями та поміщена в концтабори (найвірогідніше, ця тисяча чоловік потім все одно потрапила до ГУЛАГу); частина «самооборони» перейшла на бік партизан, зокрема ціла рота А. Раїмова у повному складі.

Ще приблизно 3,5 тис. чоловіків з «добровольчих формувань» були евакуйовані на захід при відступі Вермахту. Власне, інформатори Берії вважали, що «активних посібників» вивезли до 5 тис., але решту, найвірогідніше, складали жінки та діти – всі вони з 14 по 26 квітня 1944 року були морем відправлені до портів Румунії та Болгарії.

Радянська влада вилучає у депортованих речі, які мають “художественно-музейное значение”. Про кількість пограбованих родин ми навряд чи колись дізнаємося

Розподілили чоловіків наступним чином: 2,5 тис. були (після року переформувань та передислокацій) зараховані до Бойової групи «Крим» Східно-тюркського з’єднання, понад 800 осіб в якості «гіві» направили до 35-ї гренадерської дивізії, решту зарахували до Волжсько-татарського легіону у Франції та допоміжних підрозділів протиповітряної оборони. Отже, сукупно поза Кримом опинилося 8,5-9,5 тис. чоловіків-колабораціоністів.

До моменту капітуляції Німеччини з них дожили загалом 3,5 тис. «добровольців», решта загинула або зникла безвісти. Кількість жінок-емігрантів, дітей та тих колабораціоністів, кого було врятовано турецьким урядом, я оцінюю у півтори тисячі осіб. Всі інші вцілілі були видані союзниками СРСР і, зрозуміло, опинилися в таборах.

Таким чином, в самому Криму залишилося приблизно 5,5 тис. кримців-колабораціоністів, з яких в боях загинуло до тисячі осіб. Це найменш точна цифра в моєму підрахунку, вона ґрунтується не на документах, а на приблизній оцінці учасників радянської кампанії в квітні 1944 року – згідно з ними, найбільші бої за участі допоміжних батальйонів точилися за Іслам-Терек (нині – Кіровське) та Бахчисарай. В першому брали участь 3 підрозділи кримських татар, в другому – один, лише полонених після першого зіткнення було взято понад 800 осіб.

Робота з виявлення вцілілих була розпочата 13 квітня 1944 року і продовжувалася до самого закінчення депортації. Відповідно до телеграми Кобулова та Серова Берії від 20 травня загалом було заарештовано 5989 кримських татар з т.зв. «антирадянського елементу» (колабораціоністів, шпигунів, учасників самоуправління). Зрозуміло, що частину схоплених складали невинні, але зовсім вже необґрунтованою таку цифру назвати важко – під час спецоперації було вилучено півсотні мінометів, понад 600 кулеметів, 10 тис. автоматів і гвинтівок та 5 млн патронів. Частину цієї зброї залишили при відступі німці, а частину принесли з собою колишні колабораціоністи, що дезертирували зі своїх підрозділів.

Складемо отримані цифри. Загинуло та зникло в боях на боці Німеччини – 6-7 тис. (5-6 тис. в Європі і до тисячі – в Криму). Опинилося в таборах за співпрацю: 6 тис. з радянської території + 3,5 тис. з європейської = 9,5 тис. Врятувалося завдяки еміграції – 1,5 тис. осіб. Важливо зазначити, що в пізніших довідках НКВС щодо депортованих кримських татар заарештовані колабораціоністи не фігурували.

«Вивезені всі»

Як це не парадоксально, сувора звітність НКВС дозволяє більш-менш точно простежити долю повоєнного кримськотатарського населення. Отже, під час першої хвилі депортації 18-20 травня виселено 191 044 осіб (180 тис. – «загальні» спецпоселенці, 6 тис. – новобранці в табори Головного управління формування резервів в Кахазстані та Сибірі, 5 тис. – спецконтингент на роботу в Московському вугільному тресті), не рахуючи заарештованих колабораціоністів, про що йшлося вище.

Депортація кримських татар

В червні, під час виселення вірмен та греків, додатково виселено 3141 кримського татарина, якому пощастило врятуватися раніше (їх пізніше переоблікували разом із «загальними» спецпоселенцями – і вийшло 183 155 осіб).

Отже, сукупна кількість вигнанців (без арештантів) з числа кримськотатарського народу склала 194 185 осіб. Пізніше (на 1948 р.) від півтисячі до тисячі жінок-поселенок, чиї чоловіки-росіяни залишилися в Криму, були звільнені.

До речі, відповідно до обліку, проведеного НКВС в листопаді 1944 року, всіх спецпоселенців нараховувалося 193 865 осіб, що повністю підтверджує наші попередні викладки. «Недораховані» 320 осіб – це жертви внаслідок надсмертності при здійсненні депортації.

Окремо також слід згадати 589 кримських татар, які в принципі уникли депортації, і на 1949 рік вільно проживали в СРСР. Це були ті кримці, що збігом обставин мешкали поза Кримом ще до війни, найбільше їх було в Україні, на Кубані та Північному Кавказі, а ось на півострові проживав лише 1 (один!) представник корінного народу (неможливо стверджувати, але найвірогідніше це був хтось з родини партизана С. Усеїнова або самого Амет-Хана Султана, яким право на повернення було даровано владою ще у 1945 році). Втім, як було зазначено вище, при обрахунках ми не брали їх до уваги.

Живі герої

Окрім ув’язнених, в списки спецпоселенців не потрапили червоноармійці – кримські татари. Їхня демобілізація розпочалася відразу після перемоги над Німеччиною і тривала до наступного року. Воякам-переможцям так само не дозволили залишитися в Криму, по кількох роках трудових таборів Уралу вони возз’єдналися із родинами на засланні. Всього вцілілих після війни бійців нараховувалося 8995 осіб, зокрема 524 офіцери і 1392 сержанти.

На всіх фронтах

Питання, скільки саме кримських татар воювало на боці Червоної/Радянської армії та скільки поклали свою голову в боротьбі проти нацизму, належить до найскладніших. Через безглуздий режим секретності в Центральному архіві Міноборони РФ в Подольску ми не маємо документальних свідчень, а відтак змушені для розв’язання проблеми йти іншими шляхами. Втім, як показала історія з українцями-визволителями Аушвіцу в січні 2015 року, наші опосередковані підрахунки можуть бути доволі точними.

Радянський льотчик-ас – кримський татарин Амет-Хан Султан, двічі Герой Радянського Союзу

Розпочнемо із найголовнішого – загальної кількості призовників та мобілізованих з Криму у 1941 році. Згідно із підрахунками Володимира Брошевана, після оголошення 22 червня загальної мобілізації чоловіків від 23 до 36 років, з Криму до лав Червоної армії направилося 74,2 тис. осіб. Призовники з 19 років і так несли строкову службу, їхня кількість трохи перевищувала 21,2 тис. чоловік, відповідно, до середини серпня 1941 року всього в діючій армії знаходилися 95,5 тис. кримчан. Схожу цифру – 90 тис. – зазначили в своїй сумнозвісній доповідній Кобулов і Сєров 22 квітня 1944 року, в якій також йшлося про начебто 20 тисяч кримськотатарських дезертирів.

Позаяк кримські татари вважалися лояльними до радянської влади і не потрапляли під призовні обмеження (як німці чи поляки), нема причин вважати, що у військах їхня частка була меншою, ніж серед кримчан загалом. Таким чином, на початку війни в Червоній армії служили понад 17 тис. кримців. Але всупереч поширеній думці, вони не воювали на території Кримського півострова (див. нижче). А оскільки нам відоме число вцілілих бійців, то неважко порахувати, що за перемогу над нацизмом заплатили життям: 17 тис. – 9 тис. = 8 тис. кримських татар, і це лише поза межами Криму! Кількість облікованих дезертирів з числа кримчан є сміховинною – менше півтисячі, так що скільки б не було серед них кримських татар – на наші підрахунки це не надто вплине. Щоправда, Володимир Поляков по «Книзі пам’яті Криму» нарахував 3271 загиблого та зниклого кримця поза Кримом, але не будемо тішити себе ілюзіями щодо повноти записів в цьому виданні.

Міф про 20 тисяч дезертирів

Власне, зруйнувати міф про 20 тисяч дезертирів-кримців неважко, було б бажання. 17 тис. кримських татар, призваних до та мобілізованих після початку війни, воювали з нацизмом поза Кримом, натомість справа оборони півострова була покладена на 51-у Окрему армію, в яку кримчани до 1895 р.н. мобілізувалися додатково з 14 серпня відповідно до директиви Ставки ВГК № 00931. Решта кримчан-призовників вже воювали на «великій землі».

Новостворену армію, що нараховувала 68,5 тис. вояків, можна було умовно розділити на дві частини. Першу складали «старі» кадрові стрілецькі дивізії: 106-а та 156-а; «нові» дивізії: 271-а та 276-а, а також три кавалерійські дивізії: 40-а, 42-а та 48-а, – разом 39,5 тис. бійців, серед яких кримчан не було. Другу частину становили 1-а, 2-а, 3-я та 4-а «кримські дивізії народного ополчення» (пізніше отримали загальну нумерацію), до яких набирали місцевих мешканців, мобілізованих згаданою вище директивою. Друга кримська дивізія нараховувала лише 4 тис. солдат, проте створена вона була на базі прикордонних військ НКВС. До трьох «звичайних» кримських дивізій, таким чином, набрали по 8,3 тис. осіб в кожну. Якщо попередні пропорції вірні, то загалом в 51-у армію було мобілізовано приблизно 5,2 тис. кримських татар, і «20 тисячам дезертирів» з’явитися було просто нізвідки. Після ж розгрому, який вчинила 11-а армія Манштейна радянським частинам, з них розбігалися призовники всіх національностей, а не лише кримці.

В боях за Крим

Скільки ж кримських татар загинули, захищаючи свою батьківщину в лавах 51-ї армії, в партизанських загонах, та скільки їх не дожили до перемоги через тягар окупації? Це ще одне питання, на яке немає документальної відповіді, а лише «арифметична», тож сподіваймося, що наші попередні розрахунки були правильними.

Отже, з 232 тис. кримських татар в живих залишилися: 194 тис. спецпоселенців + 9,5 тис. ув’язнених ГУЛАГу + 9 тис. військових + 1,5 тис. емігрантів = 214 тис. осіб. Таким чином, всього загинуло, померло та зникло без вісти з різних причин 18 тис. кримських татар. Вище ми вже зазначили, що кількість загиблих комбатантів на боці Німеччини – 6-7 тис., на боці Радянського Союзу – 8 тис., а разом – 14-15 тис. Виявлена різниця – 3-4 тис. осіб – це і є кримськотатарські жертви бойових дій в Криму у 1941 році, жертви серед партизан та цивільного населення протягом всього періоду окупації. В. Поляков лише загиблих та зниклих в боях за Перекоп кримців нарахував 1290 осіб. Слід також зауважити, що кількість цих людей може збільшуватися: якщо в довоєнному Криму мешкало більше кримських татар, ніж ми порахували, то всі вони врешті-решт потрапляють в цю категорію, позаяк статистика після 1944 року вже не зміниться.

Війна забрала життя понад 7,7% кримських татар і зламала долю решті – про це не можна забувати.

Замість епілогу

Зберемо всі отримані нами цифри разом.

ВСЬОГО кримських татар в Криму на початок бойових дій: 232 тис.

Всього загинуло, померло, зникло без вісти: 18 тис.

З них:

– на боці СРСР: 11-12 тис. (8 тис. в боях поза Кримом; 3-4 тис. в боях в Криму, в загонах партизан та внаслідок окупаційного терору)

– на боці Німеччини: 6-7 тис. (5-6 тис. в боях поза Кримом; 1 тис. в Криму)

Всього ув’язнено за колабораціонізм: 9,5 тис. (6 тис. в Криму; 3,5 тис. в Європі)

Всього депортовано з Криму: 194 тис. (183 тис. спецпоселенців; 6 тис. мобілізованих до резервних таборів; 5 тис. на роботи до «Московугля»)

Всього демобілізовано та долучено до спецпоселенців військових: 9 тис.

Всього емігрувало: 1,5 тис.

Цей невеличкий екскурс в демографічну історію кримських татар каменя на камені не залишає від традиційних міфів щодо них. По-перше, хоча колабораціонізм серед кримців мав місце і притому помітне (зрештою, жоден народ під нацистською окупацією не уник цього гріху, навіть євреї), все ж ні про яку «тотальну співпрацю з ворогом» не може бути і мови. Крім того, в лавах Червоної армії та партизанських загонах все одно служило більше кримських татар, ніж у Вермахті. По-друге, ніяких 20 тисяч дезертирів не було, і суто арифметично не могло бути, ні в Червоній армії загалом, ні в нещасливій 51-й зокрема. По-третє, абсолютна більшість колабораціоністів-кримців або загинула в боях, або понесла індивідуальну кару (і понад тисяча осіб – безневинно), тому змушувати розплачуватись за їхні вчинки цілий народ – це не «справедлива відплата», а очевидний злочин проти людяності, на які радянська влада була щедрою. І, нарешті, по-четверте, понад 30 тис. загиблих протягом року на нових місцях кримських татар однозначно спростовують неосталіністські вигадки про те, що депортація була «благодіянням» чи навіть «спасінням» для кримців.

Україна має обов’язок визволити історію кримських татар з полону міфів, навіть якщо поки що не в силах врятувати з окупації сам народ.

Сергій Громенко 

(Історична правда. – 2015. – 2 липня)

Джерело: 

http://www.memory.gov.ua/news/u-khersoni-prezentuvali-knigu-nash-krim

• Попередня
• Наступна