Вважається, що практичне застосування технологій соборності потерпає від некомпетентності, егоїзму та зрадництва політиків. Чи справді це так? Не складно помітити, що в Україні саме «мисливці за владою» схильні «печалитися» за відсутністю злагоди в суспільстві, затребуваних часом консолідуючими та інтегруючими процесами, але при цьому вбачають ці недоліки майже виключно у своїх політичних опонентів, опозиційно налаштованих активістів, зрештою — протестній поведінці виборців. Із користю для власної репутації вони з легкістю переводять стрілки, так би мовити, «з хворої голови на здорову».

Науковці наголошують, що український політикум давно грає саме цю гру. І це тоді, коли більшість пересічних громадян вважає, що державний лад в Україні є незадовільним, потребує змін. Не менше й тих, які вірять, що можновладці не здатні опікуватися інтересами народу. Так чи так, але найнебезпечнішими для України є уявлення людей, що граничну загрозу для держави становить сама владна верхівка, а не зовнішні вороги, сьогодні — Російська Федерація, яка 8 років тому розв’язала війну й нарощує свої зусилля. А тут уже відповідальність політиків і народу взаємна.
Соборність має бути стрижнем ефективності будь-яких державних дій (реформ), які потребують національної єдності. Але практичне вживання цього підходу містить багато ризиків і пасток. Зазвичай політики не спроможні їх уникати, надто коли обіймають посади й отримують нагоду чванливо ставитися до «підлеглих». Тоді їхні заклики до консолідації перетворюються на інструмент маніпулювання свідомістю людей (виборців), а ідея соборності «працює» виключно на збереження персональної влади, що апріорі руйнує національну єдність.
Якщо за світоглядом й ідеологічними переконаннями керівник є прагматиком (а таких у наш час — більшість), державна структура, партія чи, як тепер модно казати, «команда» нерідко перетворюється на своєрідне «офшорне» соціальне середовище, де комфортно почувають себе лише особи спільного з лідером ментального виду. Решта ж колег чи однопартійців відчувають не бажану корпоративну співдружність у межах організації чи соціальної групи, а незатребуваність і «обійденість».
Отож, варто добре розрізняти соборність як, по-перше, клановість партійного апарату, по-друге, згуртованість натовпу, по-третє, єдність нації. Власне перша з них є механізмом мобілізації електоральних сил, друга — технологією маніпуляції тим же електоральним середовищем, і лише третя покликана реалізовувати особливо піднесену форму життя, що ґрунтована на духовних засадах, із притаманною ієрархією цінностей.
Досвід політичних виборів в Україні засвідчує: люди спроможні «соборити» навколо спільного для ситуативної більшості вибору. Щоправда, стан позитивних емоцій, як це, скажімо, часто буває після виграшу улюбленої футбольної команди, у цьому разі не спрацьовує, а спалах патріотичних почуттів діє недовго. Фактом є те, що політики, які протягом 30 останніх років опинялися на державних посадах, жодного разу не використали ситуативного консолідованого стану в національних інтересах. Усе ж більше компліментів тут заслуговують ті з діячів, які перемагали за підтримки Майданів 2004 та 2014 років, проте потрібного запалу єдності не вистачало й у них. Якщо до сказаного додати, що, на жаль, на всіх «мирних» виборах сучасності національний пріоритет як для електорату, так і більшості політиків не був визначальним, ситуація виглядає гнітючою.
Фактично перед українською елітою стоїть подвійний виклик: із одного боку — впоратися з комплексом власних проблем, із іншого — піднятися над спокусами консолідації першого й другого типів єднання та запропонувати третій його варіант, причому в суспільстві, де й сьогодні в головах людей панують ментальні нашарування, що пов’язані з землеробськими традиціями на «найродючіших у світі чорноземах». Попри кілька революцій, що відбулися в Україні за останні десятиліття, тривалу оборонну війну проти російського агресора, чи не найбільшою перешкодою для українців на шляху до національної соборності лишається така історична спадщина, як воляча терплячість, родинно-клановий ізоляціонізм, зрадливе малоросіянство.
Отже, соборність як стан масової налаштованості та алгоритм діяльності кожної людини може мати як простий (кон’юнктурно-егоїстичний) вимір, так і містити набагато складнішу, так би мовити, «вищу» наповненість. Лише в другому разі вона — соборність — буде відображати духовні цінності, сакральну самодостатність, національну ідентичність, які єдині спроможні служити опорою українській перспективі.

Юрій ПРИСЯЖНЮК,
заступник гетьмана УК, професор

Джерело: http://www.kray.ck.ua/suspilstvo/aktualno/item/24507-sobornist-yak-osnova-duhovnoyi-ta-natsionalnoyi-ednosti#.YfuzSYRBzIW