Матеріал за посиланням:

https://youtu.be/I1gJFEhAiuY

 

Текстовий варіант інтерв'ю:

 

Археолог-трипіллєзнавець Дмитро Черновол: “Робота з першоджерелом – у цьому є цікавість”

 

Археологія – надзвичайно цікава, проте й складна наука. Вона дає можливість не тільки зазирнути в минуле, часто надзвичайно віддалене, а й у прямому сенсі доторкнутися до нього. А ще археологія та археологічна практика – це невід’ємна частина підготовки студентів ННІ міжнародних відносин, історії та філософії, які навчаються на спеціальностях “середня освіта (історія)” і, звісно, “історія та археологія”. Хтось із них справді стане професійним археологом – цим невтомним дослідником минувшини; незламним шукачем артефактів, що проливають світло на нашу історію; захисником нашої спадщини. І тим ціннішим для них є приклад тих, хто вже є вченим-археологом і роками смажиться на сонці заради науки. Один з таких апологетів своєї справи – кандидат історичних наук, науковий співробітник Інституту археології НАН України, трипіллєзнавець Дмитро Костянтинович Черновол. Учасник Трипільської експедиції, він є керівником розкопок 2021 р., що ведуться на трипільському поселенні-гіганті “Тальянки” між селами Тальянки та Легедзине Звенигородського району Черкаської області. Дмитро Костянтинович люб’язно погодився дати інтерв’ю студентам-археологам ЧНУ, які цього року проходили тут практику під його керівництвом. 

— ­Добрий день, Дмитре Костянтиновичу! Нині ми знаходимося на одному з найвідоміших, знакових поселень-гігантів трипільської культури. Тож, гадаю, передусім слід попросити Вас розповісти про те, у чому ж полягає унікальність та значення Тальянківського поселення?

— Це н­айбільше поселення у світі часів енеоліту, — натхненно починає археолог. — Це вже явище. Хоча поселення-гіганти – це нормальне явище для цього періоду в різних ділянках світу. Навіть була дуже потужна конференція в м. Дарем [Північно-Східна Англія – прим. ред.], в якій взяли участь наші співробітники, і де саме розглядали явище поселень-гігантів. А “Тальянки” – це найбільше [з них]. Це феномен. Це вказує на демографічну ситуацію, максимальні можливості людства. Тобто, це пікова демографічна ситуація в людстві – розмір поселення.

І друге. Скажемо так, не тільки це. Поселення “Тальянки” найкраще досліджене з усіх трипільських поселень, які нам на сьогодні відомі на пострадянському просторі. Це, власне кажучи, тільки Молдова й Україна, хоча трипільська культура ще є в Румунії. У Румунії є повністю розкопані поселення, на 100%, але це не означає, що там опрацьований той багаж, той матеріал, який вони (румунські археологи) здобули. Методика постійно змінювалась і, власне кажучи, на території поселення “Тальянки” відпрацьовувались найновітніші методики дослідження археологічних пам’яток. Трапилось так, що “Тальянки” досліджено найкращим чином серед інших поселень трипільської культури взагалі. Має сенс його подальшого дослідження, тому що ми вийшли вже зараз на рівень порівняльного аналізу.

Чому варто досліджувати? Ситуація в науковій галузі може змінитися завдяки збільшенню накопиченого матеріалу. Є що аналізувати. Якщо ви розкопали на поселенні одну споруду, ви встановили період, час її розвитку, виникнення, локальну групу і т.д. А тут ми можемо порівняти все це принаймні всередині [цілого поселення]. Хоча, звичайно, якщо ми розкопаємо ці два житла [над дослідженням яких працює Трипільська експедиція в 2021 р.], то це будуть [лише] 55 – 56 [розкопані] житла. А загалом на поселенні ми маємо більше 2000 жител [близько 2900]. Звичайно, це навіть не один відсоток [насправді майже 2%]. Тим паче, кажу – це найкраще досліджене трипільське поселення. На сьогоднішній день ми вже ставимо питання про соціальну диференціацію цього поселення, про ієрархію, тобто динаміку того, хто в цьому житлі жив і як змінювався його статус. Це все лише гіпотези, але ми [принаймні] вже можемо поставити це питання. А ті поселення, що в Румунії, на 80 – 100% розкопані, але навіть близько не досліджені так, як досліджуються “Тальянки”, — наголосив науковець.

Ну от, я пояснив чому [поселення “Тальянки” унікальне]. І продовжуючи: буває сезон, витратили гроші, розкопали об’єкти, і результат нульовий у кінці сезону – все те саме. Але виявляється, розкопавши через кілька років наступні об’єкти, у вас є можливість провести порівняльну характеристику, і це дуже важливо. Жодне поселення не дає такої інформації, як “Тальянки”.

 — Однак усе це було б невідоме, якби не систематичне дослідження. Тож, чи могли б ви зробити короткий огляд історії та здобутків Трипільської археологічної експедиції?

— Короткий огляд та здобутки… Знаєте, ви мене зараз спитали – це двогодинна лекція, —усміхнувся Дмитро Костянтинович. — Трипільська експедиція… Ви розумієте, у кожного питання, яке б ви не задавали, як у дипломній роботі, є вступ – про  що мова, потім історіографія – хто в цьому брав участь, потім розділи – здобутки кожного розділу, підрозділи і висновки. Отже, у Трипільській експедиції ми маємо один загін, який залишився на сьогоднішній день – Тальянківський загін. Лише один загін Трипільської експедиції.

Трипільська експедиція мала свій старт у [19]80-х рр., але до неї приєдналися інші експедиції з дослідження поселень-гігантів, починаючи із ‘71-го року. Трипільська експедиція охоплювала чотири окремих загони. Вони були направлені сюди в ‘70-х рр. для дослідження самого феномена поселень-гігантів (це ж не одні “Тальянки”, “Тальянки” – просто найбільше).

 [У 1960-х рр.] військовий льотчик-топограф К. Шишкін, коли робив зйомку з літака, сфотографував якісь невідомі об’єкти, — Дмитро Костянтинович, за його ж словами, спробував дуже коротко намітити основні віхи Експедиції. — Одразу приїхала експедиція Штігліца [археолог із Санкт-Петербурга], подивилась, сказала, що це Трипілля – це нас не цікавить. А перший загін [постійної експедиції було сформовано] в ‘71-му – це був загін Шмаглія Миколи Михайловича. Потім загін Цвек Олени Василівни, потім загін Круца Володимира Опанасовича (саме “Тальянки”) і загін Мовші Тамари Григорівни – чотири загони, які досліджували поселення-гіганти трипільської культури. Вони ще мали дочірні загони, які підпорядковувались їм, які ще виїжджали і щось копали.

Власне кажучи, зараз територія Черкаської області, тобто Буго-Дніпровське міжріччя, найкраще досліджена у плані трипільської археології, ніж інші регіони України взагалі. Є регіони України, які щодо трипільської культури можна назвати terra incognitа – ніким не досліджені. А от Буго-Дніпровське міжріччя і Трипілля – це ніби зразковий показник, як потрібно досліджувати культуру, бо всі працювали над цим феноменом.

Отже, з цих чотирьох загонів залишився тільки один, — зітхає дослідник. — Володимир Опанасович уже не з нами з [20]14-го року. Він очолював цей загін, виходить, 33 роки [з 1981 р.; також був керівником усієї Трипільської експедиції до 2001 р.].

 Надбання… Надбання – це взагалі був переворот у трипіллєзнавстві. Я не скажу десятки, але десяток дисертацій наукових [було написано]; це підручники, за якими ви вчите трипільську культуру; це світове розуміння трипільської культури.

Трипільська культура дуже зручна у плані вивчення давнього населення завдяки спаленню [поселень]: ви [під час проходження практики] бачили ці майданчики, керамічні комплекси. Але чим більше ви дали відповідей, тим більше з’являється питань. Якщо є певна культура, якою ніхто не займається, то не виникає питань, а якщо немає питань, то не може бути й відповідей. Вона мертва, той самий буго-дністровський неоліт, наприклад. Чи інші культури – є маса культур, якими ніхто не займається, — стенає плечима науковець.

А трипільською культурою займається дуже багато фахівців, і в Радянському Союзі нею дуже багато займалися. У Радянському Союзі були такі школи [трипіллєзнавців]: Московська школа, Ленінградська школа; Київська школа само собою [зрозуміло], але в Україні була ще Одеська школа трипіллєзнавців, Львівська школа дуже потужна. Зараз їх немає. Ну, відновлюються потрохи, є там один чи два [науковці]. Уявіть собі конференцію, вона може бути з якогось певного етапу: палеоліту, енеоліту; з різних культур; із праісторії чи Середновіччя і т. д.  А трипільські конференції були виключно із Трипілля – питання трипільської культури. Збиралось до сотні учасників. І зараз трипільська культура, хоча стан археології в нас значно гірший – економічна ситуація в державі так само відображається і на вашій [студентів] підготовці, і на науковцях, але і зараз трипіллєзнавців досить великий відсоток порівняно з іншими напрямками археології.

 А говорити, що було зроблено – та ви що! Наприклад, скажімо, завдяки цим поселенням-гігантам [стала можливою] робота Рижова Сергія Миколайовича. У питанні датування ми беремо аналіз на С₁₄ [радіовуглецевий аналіз] і з похибкою визначаємо той чи той період. Так от, він [Рижов] встановив принцип датування трипільської культури за орнаментом на посуді й показав, що [за цим показником] можна прорахувати [період існування певного об’єкта] до 50 років. Тобто, орнамент міняється кожні 50 років. Виділення певних локальних груп – він створив принцип, механізм чисто археологічний, чисто емпіричний, без застосування технічних засобів. Це геніальна робота. Він витратив на неї кілька десятків років, але зробив геніальну працю, опорну працю не тільки для трипільської культури, а й для інших культур, — захоплено оповідає Дмитро Костянтинович. — Хоча цю титанічну працю всі бояться повторити для бронзи чи іншої епохи. Ось така цікава річ.

І ще багато чого. Це окремі питання. Скажімо, чому ці поселення-гіганти виникали – це ціла система питань: чому вони виникли? Була маса версій, десятки версій, у плані історії науки дуже цікавих. Але на сьогодні дотримуються версії, що, в принципі, це було переселення великих груп населення із західних регіонів існування культури у східні регіони. Тобто, вони [трипільці] прийшли одразу великим колективом. Про це є статті дуже цікаві англомовні, які розглядають механіку урбанізації на прикладі трипільської культури. За розрахунками це [поява трипільських поселень-гігантів] співпадає [за аналогією] з виникненням м. Нью-Йорк: міграція населення з Європи створює потужний мегаполіс – Нью-Йорк, і так само виникли наші поселення-гіганти. Є роботи, які це математично доводять і показують ці механізми.

 Але, щоб дійти до цього, треба було проробити десятки версій, які, можливо, були помилкові, а десь не помилкові. Щоб отримати їжу, скажімо, треба десять разів наступити на граблі. Хтось каже, що це лжетеорія, і щоб боротися з ним, щоб довести йому зворотнє, треба багато працювати. А якщо я скажу одразу вірну теорію, угадаю, і всі такі: о! – і боротися не треба, — підсміюється науковець. — Ось така ситуація.

Ще можна говорити. Узяв одного окремого фахівця: що зробив той, що зробив Михайло Юрійович Відейко, що зробив Микола Михайлович Шмаглій, що зробив Володимир Опанасович Круц, що зробила Тамара Григорівна Мовша і т.д. Принаймні вони сегментували культуру, виділили різні локальні групи, різні локальні типи і т.д., [з’ясували], що це все не існувало одночасово. Тому що як це виглядає: 14 поселень-гігантів, і всі існують одночасово – держава! Держава, а це столиця, а то, скажімо, мегаполіс. Це треба було розібратися, що насправді – ні, що перше поселення-гігант – “Михайлівка” – виникло 4200 чи 4150 р. до н.е. А останнє – “Косенівка” – це інша локальна група, це новий поштовх із заходу, 3500 р. до н.е. Тож, скажімо, не так це все просто.

 — Дуже дякую за цей короткий екскурс в історію Трипільської експедиції. Проте як саме Ви стали її учасником?

— Хотілось би сказати: був молодий і дурний, — розсміявся археолог. — Ну, я прийшов в археологію значно пізніше, ніж ви: ось у вас практика археологічна. А я був співробітником музею, і мене просто направили у [Трипільську] експедицію, бо не вистачало робочих рук експедиції. Направили в цю експедицію, Володимира Опанасовича Круца, і з такою умовою, що матеріал, [зібраний] за роботу експедиції, буде переданий у наш музей. Я пішов працювати, а потім одна експедиція, а потім археологічний кооператив ‘89-го року, наступна експедиція – словом, я з цього режиму так і не вийшов. Ось так я потрапив у цю експедицію.

 — Можете розповісти, які складнощі виникали при дослідженні трипільської культури?

— Безліч. Погода, фінансування. Буває, таке щось розкопаєш, що й не розумієш. Щось таке, що ніколи не бачив. От уявіть собі: ви прийшли на майданчик, і ви його ніколи не бачили – і що це? Купа глини перепаленої, і як зрозуміти? Пройшло сто років з часу розкопок, і починають будуватися версії. В. Хвойка, який її розкопав, запропонував одну версію. У той же час М. Біляшівський, академік, який також розкопував трипільську культуру, – інша версія. І починається боротьба версій, думок. От вам і складнощі. Це складнощі? Складнощі, так, — розводить руками дослідник. — Ця боротьба задекларованих ідей Хвойки й Біляшівського тривала, я не знаю, 40 років. Біляшівський написав, що це залишки житлових споруд, а Хвойка – що це сакральні об’єкти, поховальний комплекс. І ось остання стаття про те, що це поховальний комплекс, була написана В. Щербаківським у ‘40-ві рр., тобто 40 років тривала ця дискусія. Потім К. Зіньківський [стверджував], що це одночасово і житловий комплекс, але в кінці він став сакральним комплексом, тому що утворився в результаті ритуального спалення. Тобто, це був синкретичний об’єкт. Ось такі складнощі. Уявіть: ви щось таке подібне знайшли, дивитеся на нього – я цього не розумію, от що це, при всьому досвіді.

А все інше… Погоду можна обійти, грошей не вистачає завжди, немає кому копати – копаєш сам у такому разі. Але питання риторичне, абсолютно. Складнощі… А в чому ви їх бачите? Якщо я готовий, що грошей не буде; якщо я готовий, що погода буде погана; і якщо я готовий, що я буду працювати сам, то це не складнощі, розумієте. Ось і все.

 — На поселеннях трипільської культури, зокрема Тальянківському, щороку проходять археологічну практику студенти, і Ви постійно з ними працюєте. Тож які особливості має ця робота зі студентами?

— Ну, не посваритися з ними, наприклад. Бо посваряться з вами – перестануть допомагати вам працювати. Я не педагог. Це педагогічні штучки. Складнощі. Ну от я вам зараз, наприклад, скажу [про] таку складність: ви в мене вже четверта група [практикантів] у цьому році. А я перших забув не те, що імена, а навіть те, як вони виглядають зовні, розумієте, — сміється Дмитро Костянтинович. — І кожній групі я повторив те, що говорив вам: чистимо так, копаємо так. Кожному із них. Тобто, як заведена платівка, знаєте. Магнітофон. Такі складнощі.

У вас є в кожного свої характери. Два тижні ви працювали – [мені слід] не заглиблюватись у ваші характери.

Розумієте, у чому справа: от, бачите, з нами працює Віталій Петрович [Поміркований; учасник Трипільської експедиції, випускник бакалаврату Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини], Дмитро Ігорович [Желага; учасник Трипільської експедиції, аспірант Інституту археології НАН України]. Це вчорашні студенти, які прийшли в археологію із практики, з першого курсу. І власне кажучи, де ж ми черпаємо свій потенціал, наступних науковців? Ми їх не беремо, скажімо, [за принципом] “ти грамотний”. Ми беремо тих, хто проявив якусь зацікавленість і почав працювати, хто підходить у колектив. Адже археологічний колектив – це дуже вузький колектив. Є таке поняття “синдром підводного човна”: буває, півроку з тим самим чоловіком працюєш і на нього вже оскома, і щоб його не задушити вночі, ти маєш розуміти, з ким працюєш, і зарання підбирати [колег]. Треба віддавати собі звіт, що ці кадри куються саме із вас, студентів. І підходиш, буває, до студента й кажеш: “Чи не хотіли б ви залишитися, на зарплату?” Розумієте, бо його робота вам [науковцю-археологу] сподобалась. Мені подобається, як він працює. Не буду говорити про психіку, бо це найменше, що [мене] турбує, оскільки головне – професіоналізм, його бажання знати. І людину залишаємо, залишаємо. Потім з них формуються майбутні кандидати, доктори [наук], академіки і т. д.

Розумієте, з одного боку я сказав, що було чотири групи, і я не пам’ятаю, які були перші, а з іншого боку саме з них формуються кадри, — відзначив науковець. — Ну, це не мій шлях, я не був на практиці.

І от, чомусь я пригадав одну історію, яка зі мною відбулася. Якось приїздить до мене один хлопчина, який до мене їздив, не знаю, років п’ять – шість, може більше, в експедицію: волонтерство і т. д.  Одночасово була практика студентська, і я підійшов до студентів і запитав їх, чи не хочуть вони залишитися, я можу заплатити їм зарплату, мені їхня робота подобається, і я хотів би, щоб вони працювали надалі. І колись я не витримав і тому чоловіку, який приїжджав до мене багато років, сказав: “Знаєш, ти до мене їздиш порядку десяти років, а я й зараз не знаю за що тобі гроші платити. А ці хлопці приїхали на два тижні, і я вже готовий їм заплатити гроші.” От, розумієте, у чому справа.

Я вас десь і забуваю, але я до вас і приглядаюся, вношу пропозиції і т. п. Тобто, практика – це люди. Ви, скажімо, археологи, так? До вас більше вимог, ніж, наприклад, до просто історика чи культуролога, бо, можливо, у вас більше шансів стати на той шлях, на якому ми зараз знаходимось. Ну, прискіпливо придивляюся, можливо ще й пересічемося десь.

Ось як з Віталієм Петровичем. Він сам для себе вирішив, не ми його вибрали – він сам себе вибрав. Він прийшов і сказав: “Я хочу залишитися.” “Ну давай, подивимося.” Залишився. І знову приїхав. І зараз він уже людина, яка принаймні володіє прекрасною польовою методикою. От і все. От вам пояснення. Таке моє відношення до студентської практики.

Чомусь так трапилось, що деякі практики я пам’ятаю до цього часу, навіть пам’ятаю по імені та прізвищу деяких студентів, і це не завжди найкращі персонажі, — сміючись, підсумував Дмитро Костянтинович.

— З погляду професійного археолога, котрий уже багато років досліджує Трипілля, яку роль праці студентів під час проведення розкопок Ви можете виділити?

— По-перше, я вже сказав, що, в принципі, йде відбір майбутніх кадрів, які стануть [нашими] наступниками. Так, значення. Та інформація, яку ви отримуєте з першоджерела – вона через років тридцять тільки потрапить у підручники. Тобто, коли вам буде п’ятдесят. Ви отримуєте новітні знання, не з брошури. Ви працюєте з першоджерелом. У цьому і є певний кайф, захват від роботи. Це першоджерело – це [більше ніде] не прочитаєш, це не побачиш.

 Я вже казав, що ми [археологи] працюємо зі студентами, і що я зараз скажу про своє особисте ставлення до вас, а не буду говорити про всіх археологів. Певні археологи до вас ставляться… Є така фраза “пушечное мясо археологии”, тому що вашими руками [ведеться розкоп]. Нічого подібного. Я кажу, що я роблю більше, ніж ви, ніж уся ваша група на розкопі, — зауважує дослідник. — Але ваша допомога суттєва. Тільки треба правильно навчити вас, що потрібно робити. Трішечки вашої власної ініціативи, щоб ви ввімкнули мозок: “Що я [Дмитро Костянтинович] хотів?”, і якщо я щось сказав, то це не завжди правильно. І це ще все-таки підбір кадрів і майбутнього. І навіть якщо ви не станете археологом – не можуть стати всі археологами, – то принаймні хтось стане вчителем [історії] і скаже: “Ні-ні-ні,” – і щось  інакше [порівняно зі застарілим підручником] розкаже дітям, яких він буде вчити.

Хоча я себе не вважаю викладачем. До того ж, дуже боюся стати викладачем. Не дай, Боже, оце до кінця життя з вами возитися – нащо ви мені здалися?! — розсміявшись, зізнається Дмитро Костянтинович. — Але втім, скажімо, я до вас ставлюся так, що я дав якісь знання, і ці знання хоч на якусь йоту змінять вас. Хтось стане археологом, хтось стане хорошим істориком, філософом і т.д.

 — Отже, майбутні археологи та історики проходять практику на різних археологічних об’єктах. Проте чим цікава для студентів практика на поселенні саме трипільської культури в порівнянні з іншими періодами?

— Власне кажучи, нічим. Абсолютно. Будь-яка пам’ятка археології цікава, і все залежить від дослідника, який нею займається. Тобто, черняхівська культура, наприклад, не менш цікава, чи інша культура. Чи Київська Русь [пам’ятки тієї доби] та сама. Нічим. Нічим [особливим] не відрізняється, — наголошує археолог.

 Але, в принципі, були попередні запитання, на які дані відповіді, тож самі зробіть висновки. Це моя зацікавленість у трипільській культурі, а у вас – перше знайомство. Уявіть собі, якби моя перша експедиція була не на трипільській пам’ятці, а на черняхівській пам’ятці, то я став би, наприклад, не трипіллєзнавцем, а черняхівістом. І я зараз розповідав би про черняхівську культуру, а ви в мене запитували б про черняхівську культуру чи про Київську Русь, чи про Середньовіччя, чи про щось інше. Тому тут різниці немає абсолютно.

— Пропоную перейти до запитань більш особистого штибу. Тож дозвольте поцікавитися, що ж спонукало Вас обрати цю професію, професію археолога?

— Ну, по-перше, мабуть, те, що я був закоханий в історію, я був істориком і цього не приховував абсолютно. Але ви розумієте, у чому справа: в історії є такий нюанс – в історії можна все прочитати. Історія – це письмове джерело, джерелознавча база. А тут [в археології] ви не володієте [письмовими джерелами], ви не можете це ніде прочитати, — піднесено зазначає Дмитро Костянтинович. — Купа версій, купа паралелей. Тобто, робота з першоджерелом. Можете, звичайно, спитати, а чому я тоді не займаюсь палеолітом, якимись там напівмавпами, взагалі початком початків. Ну, так трапилось, що Трипілля. І чому так трапилось, у чому ця цікавість? Навіть про черняхівський час є письмові якісь документи, свідчення. Це ж Пізня Римська імперія, власне кажучи. Про скіфів навіть є письмові згадки. А про Трипілля… Ну, є тексти часів Трипілля на Близькому Сході. Я знаю, скажімо, як там звали Ноя [біблійного] – Зіусудру за шумерськими текстами, що лягли в основу Біблії. Робота з першоджерелом – у цьому є цікавість.

 — Отже, Ви працюєте з першоджерелом. Проте яка Ваша ціль у цій професії та чи Ви вважаєте, що вже досягли її?

— Яка ціль у моєї професії? Уявляєте, от археологія – це така товста книжка на 300 сторінок. І 150 [сторінок] уже пролистали: дай, Боже, мені 151-шу перегорнути. Коли я перегорну 151-шу, то хтось перегорне 152-гу: я зроблю фундамент для наступних досліджень, — озвучує свою благородну мету Дмитро Костянтинович.

Є, звичайно, бажання щось знайти. Щось таке, що не знаходив жоден попередник. Але я вже таке познаходив, що й не знаю, що мене може вразити в трипільській культурі. Є такі речі, про які я мріяв ночами, і тут – раз! – і вони мені попалися. У цьому житті таке буває. Вони в Музеї [трипільської культури, у с. Легедзине] стоять, там побачите.

 Є питання, які я перед собою поставив. На певні питання я відповів, тобто 151-шу сторінку я вже перегорнув. Зараз берусь за 152-гу сторінку. Я вам не буду озвучувати це. Це, знаєте, така річ – як вам сказати? – озвучив, і вона більше не прийде. Хай це залишиться моїм, особистим, — вирішує не говорити нам про це науковець.

— Після стількох років у науці у Вас, можливо, з’явилося якесь життєве кредо?

— Життєве кредо? Як це, в Остапа Бендера було: “Всегда!” Немає в мене життєвого кредо. У мене тільки болячки залишились, — з усмішкою зітхнув археолог.

— І наостанок, вважаю, доцільно було б спитати про те, якими були б Ваші побажання студентам, котрі зараз здобувають професію на спеціальності “археологія”?

— Ну, щоб їм щось вдалося: їхні мрії, їхні бажання. Хоча є така фраза: “Бойся желаний своих”. От ви щось запланували – щоб це вдалося. У кожного щось власне. Що побажати? Щоб ви пройшли моїм шляхом? Та не дай, Боже! Давайте це буде мій особистий шлях, — сміється науковець.

Щоб щось трапилось, щоб це був не випадковий вибір. Бо є люди, які вже захистили [дисертацію], стали кандидатами наук в області археології, їм уже за тридцять,  за сорок років, а вони раптом зрозуміли, що це не їхнє. Тобто, вони перекреслюють якийсь шмат свого життя. Вони присвятили цьому двадцять, тридцять років і починають усе з чистого листа. І, можливо, це також вірний вибір, але це їхній особистий вибір.

 Ну, що я можу побажати вам? Собі – здоров’я можу побажати, бо мені зараз його не вистачає. Можна щось побажати за столом, коли випиваєш чарку горілки, кажеш якийсь тост. А це – власне, особисте. Я можу вам побажати щось одне, а вам – інше. От така справа, — на цьому резонному зауваженні завершує археолог.

— Дякую Вам за приділений час та увагу!

 

Інтерв’ю провели студенти ННІ міжнародних відносин, історії та філософії – розмовляв з Д.К. Черноволом і підготував статтю Василь Лук’яниця, аудіозапис інтерв’ю – Даніїл Сімейко

Фото – офіційний сайт Інституту археології НАН України (https://iananu.org.ua), особистий архів Василя Лук’яниці та Даніїла Сімейка

• Попередня
• Наступна