На суботній зустрічі з арт-практикою розглядали архетип Цілісності, його візуальні репрезентації та соціальні аспекти. Предметом обговорення стало дерево як міфологічний мотив культури та як модель світобудови. Через метафору Дерева життя говорили про автономію і цілісність, про стан особистісних меж, адже від нього залежить, як саме ми взаємодіємо зі світом. Через практику трансформації образів шукали шлях до гармонії та балансу віддачі-прийняття.

Контекстом для обговорення стала робота з фондової колекції музею черкаського живописця Олега Баумейстера (1939-1983) «В сонячний день». В умовах панування методу соцреалізму Олег Баумейстер обрав шлях збереження своєї творчої індивідуальності через зображення поетичних образів справжнього, а не синтетичного, спотвореного «суспільним замовленням» українського життя. Його образи вкорінено у народному світовідчутті. Міркували про художні засоби, безмежність планів зображення, знаковість зображуваного об’єкту, зокрема, дивовижного подвійного образу дерева на його картині.

Прикладом нарративної казкотерапії з теми стало есе Монтессорі-педагога Галини Приз «Якби я була деревом». На рівні універсальних культурних символів і в індивідуальній творчості дерево є метафорою самої людини.

У процесі обговорення виникла дискусія про користь і не-користь у житті і мистецтві. Чи завжди має дерево бути корисним? А якщо воно не приносить плоди? Що таке «плід творчої діяльності»?

Публікуємо есе Галини Приз «Якби я була деревом» та «Якщо ти не Бах – твоя музика некорисна?»

Якби я була деревом

Як добре, що  я можу думати про що завгодно! Це, певно, єдина свобода, яка є у кожного – думати… Можна думати про небо. Як літаєш у його неозорості, пірнаєш і підіймаєшся. Всотуєш цю легкість кожною клітинкою тіла. Можеш повернутися горілиць і подрімати на волохатій подушці-хмаринці. А можеш…

Можеш уявити себе Рибою. Мокрою і холодною, та навіть не знати, що ти є такою. Стати всюдиплавною водяною істотою. Полювати за молюсками і ховатися від крупніших хижаків , аби самій не стати здобиччю…

Можна стати Деревом. Уявити, що ноги твої зрослися в одну й проросли пальцями в землю. Руки піднялися догори і тисячами тоненьких пальчиків-гілочок відгукуються десь угорі на подих вітру. Гойдаєш листям і дивишся згори на цих дивних істот, які мають два стовбури і ніяк, ніколи не знаходять собі того єдиного шматка землі, аби прирости і нарешті зупинитися… розквітнути…розродитися плодами…

Якби я була Деревом, я б мала одну ніжку. Коричнево-сіру. І голитися не було б потреби. Кора на ніжці зовсім не свідчила б, що я нечепура і що не відомий мені процес епіляції. Отож, Деревом бути легше.

Хоча…Дерево не наділене пересувними здібностями. Тоді б я росла десь в оранжереї, щоб не було страшно знаходитись на одному місці, не маючи змоги полишити його. Мене б поливали, спушували б піді мною землю і обфарбовували б мій стовбур, захищаючи від шкідників-комах. Тобто одягали б на мою єдину ніжку білу панчішку.

Я б любила Вітер? Сильні вітрогони ламають дерева. А от тихенький лагідний вітерець мені був би другом. Розчісував би моє зеленолистя-волосся і шепотів би пісні тих далеких країв, звідки примчав-прилетів. Для Дерев Вітер – як ненька: вранці будить, а ввечері наспівує колисанку.

Жінки полюбляють змінювати речі в гардеробі. Дерево ж має лише дві сукні. Так і у мене одна була б весняно-літня, а інша осіння. Перша – зелена, надзвичайно яскрава й неперевершена, напоєна соками Весни. Друга – золотиста, зігріта теплом літа, настояна на травах. У ній я почувалася б справжнісінькою леді, або й жінкою-вамп!

Якби я була Деревом, я б любила Весну – вона б мене оновлювала. Щоразу ніби відроджувала б. Жінка ж бо прагне бути завжди молодою.  А ще я б любила Птахів. Слухала б їхні розмови-цвірінькання, пісні-трелі. Знала б усі-усі новини від сороччиного хвоста. З птахами радісніше жити.

О, у Дерев є ще одна подруга – Зима. Хоч вона й займається скоріш ландшафтним дизайном – все ж тішить мене й мою рослинну сім’ю білим хутром-снігом. Її біла шубка так личить мені! Зима старанно обкутує кожен мій пальчик, кожну волосинку. І я аж виблискую од щастя. Мені тепло навіть в холоди.

А яким би було моє ставлення до Людей? Певно, насторожувалася б щоразу, коли хтось із них наближався б до мене. Намагалася б відчути, з якими думками-діями іде Людина: з добром-водицею чи зі злом-сокирою? І захиститися немає як…

Ні! Не хочу бути Деревом! Воно повністю беззахисне. Хоч і стоїть велично, згори бачучи усе. Та не може захистити себе. Залишатимусь Людиною. Оберігатиму Дерева. Вони мудріші…

Гала Приз, 18 вересня 2013.

Якщо ти не Бах – твоя музика некорисна?

< про користь і не-користь у мистецтві >

Люди звикли розглядати користь як одну з властивостей предметів. Тобто усе, що існує, має приносити користь. Якщо ж предмет не є корисним – він оголошується зайвим і навіть шкідливим… хм, дивне твердження.

У нас з моєю опоненткою сталася невеличка дискусія. Пані Наталя доводила, що музика Баха, приміром – корисна, а от когось (маючи на увазі, можливо, рокових чи шансонівських виконавців) – шкідлива. Я ж доводила, що пошук користі – споживацька філософія, яка звужує не лише наше сприйняття, а й обмежує власне сам твір.

Якими критеріями послуговується користь? Як взагалі визначити, яка музика (полотно, вірш, книга) є корисною? Хто визначає користь? Як можна перевірити дійсну користь?

Якщо корисність музики залежить від того, якій кількості людей вона подобається – то це лише відносна користь, адже меншість, якій ця музика не подобається – також має право на свою думку. Тобто користь не є абсолютним поняттям. Те, що корисно для одних, не означає, що має стати корисним і для інших.

Та й взагалі – наскільки можливим і доцільним є пошук користі?  Чи не від того, що ми усе маємо ідентифікувати й класифікувати: це – імпресіонізм, це – постмодернізм, це – ще якийсь «-ізм». Якщо твоє полотно сподобалось «знаючим», і підпадає під певний напрям – тебе визнають геніальним художником, якщо ж ні – ссорі, тобі не пощастило, генія з тебе не буде…

А якщо подивитись на процес творчості як на спробу терапевтуватись тому, хто творить? В такому разі користь є в усіх без винятку творах, будь-то музика Баха, чи Продіджі, полотна Моне чи маляра-безхатченка – усе має рівноцінне значення і несе користь насамперед своєму творцю, незалежно від того, оцінено воно більшістю чи ні!

А ось те, чи припадуть творіння до душ інших людей – це залежить від чогось, поки що невідомого нам… Якщо творчість – це терапія душі насамперед її творця – то можливо, вона зцілює просто душі тих, хто має схожі душевні рани? І в саме в цьому – суть геніальності?

Хочу сказати, що користь власне, є точковою, і вона для кожного своя. Не може бути абсолютної користі: те, що є корисним для одних – для інших може бути шкідливим. В цьому – дуальність нашого світу, яка то об’єднує, то роз’єднує. Одвічне питання фізики:

Що є світло – потік квантів чи електромагнітна хвиля?

Безумовно, музика Баха вважається геніальною, але гадаю, є люди, які на фізичному рівні не сприймають її. Не з причин відсутності музичного слуху чи витонченого смаку – ні, це “не їх” музика, не їхні хвилі, не їхні вібрації.

Тому шукаймо свою музику, свої картини, свої вірші!

Ми різні, і терапія для душі також буде у кожного своя – і це прекрасно!

Ґала Приз, 20 червня 2021

• Попередня
• Наступна