Hовини

Алла Киридон: «Професіоналізм – це те, що не лише форматує смислобуття, але й забезпечує задоволення, самоповагу, статусність, соціальну значущість та самореалізацію»Алла Киридон – докторка історичних наук, професорка, Заслужена діячка науки і техніки України, директорка Державної наукової установи «Енциклопедичне видавництво». Працює за напрямками історії державно-церковних відносин, історії українсько-польських відносин, студій пам’яті, методології історії, енциклопедистки. Авторка та співавторка низки наукових видань, зокрема монографій «Коли замовкли церковні дзвони» (1991), «Більшовицька держава і православна церква в Україні. 1917-1930-ті роки» (2004),  «Час випробувань: держава, церква і суспільство в радянській Україні. 1917-1930-х років» (2005), «Російсько-грузинський конфлікт серпня 2008 року: історико-політологічний аналіз» (2009), «Минуле в інтерпретаціях істориків. П’ять розвідок про пам’ять» (2010), «Державно-церковні відносини в радянській Україні 1917-1930-х рр.: Історіографічний дискурс» (2010), «Держава-Церква-Суспільство: Інверсна трансформація в Україні» (2011), «Національна та історична пам’ять: словник ключових термінів» (кер. авт. кол.) (2013), «Гетеротопії пам’яті: Теоретико-методологічні проблеми студій пам’яті» (2016) та ін.

«Коли запитують пораду щодо набуття професіоналізму, раджу якомога більше читати, але не тільки літературу з проблеми дослідницьких заангажувань, а й багато художньої літератури»

- Алло Миколаївно, розкажіть, будь ласка, про Ваше дитинство та Вашу родину.

Пригадування породжує асамбляж образів, зустрічей, подій… Спогади – маленькі історії власного досвіду, досвіду споглядання, спілкування, комунікування, буття, що оприсутнюються в межах певної смислової конфігурації, в конкретному хроносі й топосі. За неписаними правилами, пригадується різносюжетне. Спалахи спогадів крізь темпоральне розсіювання ситуативні, асиметричні в загальноподієвій значущості. Важко пояснити, чому раптом виринає один спогад і витіснено або знівельовано інший… Спогади стрибають від однієї ситуації до іншої, щоб знайти відповідь на питання, вихопити момент, з якого розпочати розповідь. Є речі, які ти відчуваєш, але не можеш висловити усього, що хотів би…

Коли говориш про родину, це завжди речі дуже особистісного характеру, навіть інтимного. Мабуть, насамперед згадаю тата і маму, які дали життя, за що я їм дуже дякую і низько вклоняюсь. На жаль, батьки відійшли в засвіти, хоча вони завжди в серці, а добра згадка та слова вдячності є даниною пам’яті.

Алла Киридон: «Професіоналізм – це те, що не лише форматує смислобуття, але й забезпечує задоволення, самоповагу, статусність, соціальну значущість та самореалізацію»Народилася я, а згодом і моя сестричка Людмила, в місті Біла Церква Київської області. Мій тато Микола Денисович закінчив школу зі срібною медаллю, але не мав можливості здобувати вищу освіту. Він все життя пропрацював слюсарем-електромонтером на авіаремонтному заводі в місті Біла Церква. Попри те, що батько не мав вищої освіти, я пишалася і пишаюся його майстерністю й професіоналізмом, що засвідчувала відзнака «Майстер – золоті руки» ( бо він справді мав «золоті руки» – бездоганно володів справою, мав найвищий шостий кваліфікаційний  розряд). Мав ґрунтовні знання, особливо з точних наук. Я любила разом із татом розв’язувати задачки з математики, опановувати ази геометрії, розбирати закони фізики. Тато вмів якось особливо м’яко і ненав’язливо захопити розв’язуванням задач, пояснити незрозуміле. До «координування» гуманітарного напряму іноді долучалася мама.

Мама Галина Минівна була старшою медичною сестрою в інфекційній лікарні. Вищої освіти не мала, проте мала величезний досвід і ґрунтовні знання. До мами навіть лікарі приходили за консультацією. Вона була завзятою, активною, мудрою жінкою.

Для виживання потрібно було працювати понад норму (мати не ставку, а якомога більше ставки), тому батьки «пропадали» на роботах. Проводити з ними час було великим щастям. Кожні вихідні обов’язково їздили в рідне батьківське село Карапиші (Миронівського району Київської області) допомагати батькам мами й тата. По дорозі ненадовго могли зупинитись в лісі, помилуватись природою. Батьки віднаходили можливості для відпочинку. Намагались відкладати з зарплати («складати») кошти для цікавих подорожей чи поїздок на море. Авіаремонтний завод мав свої бази відпочинку (можна було жити в будиночках, а можна й палатку розбити на березі)…Незабутні спогади.

Не можу не згадати про бабусь і дідусів, які в дитинстві доглядали мене, допомагаючи батькам. Бабуся по татовій лінії Олександра Володимирівна мала чотири класи церковно-приходської школи. Це була дуже освічена людина на той час. Крім того, вона дуже добре співала, зокрема в церковному хорі. І бабуся Олександра, і бабуся по маминій лінії Даша (Одарка Сидорівна) розповідали багато цікавих історій про те, кого вони зустрічали, у які ситуації потрапляли, мандруючи з села Карапиші до Києва пішки. Вони ходили до Києва щось виміняти чи продати, щоб вижити у селі, це була життєва необхідність. Їхні розповіді були надзвичайно захоплюючими і завжди закінчувались якимись дуже мудрими приповідками, які я і сьогодні пам’ятаю. Дідусь Денис Федорович певний період головував у колгоспі (за переказами, тоді в селі було 7 чи 8 колгоспів). Дідусь Мина Гнатович все життя пропрацював на залізниці, навіть вже на пенсії його запрошували (в Ольшаницю) як високоякісного фахівця-шляховика прокладати нові гілки залізниць.

- Якими були Ваші дитячі захоплення?

Одне із захоплень – це просто «патологічна» любов до читання і до книжок. Щоб мислити, потрібно читати. Коли запитують пораду щодо набуття професіоналізму, раджу якомога більше читати, але не тільки літературу з проблеми дослідницьких заангажувань, а й багато художньої літератури. Я не можу сказати, що батьки допомагали з вибором книжок, швидше ні, бо їм просто було ніколи. Коли пішла в школу, практично відразу записалась в кілька бібліотек і читала паралельно кілька книжок. Тоді вибір книги був своєрідною подією. Це зараз мережа дасть підказки щодо вибору, жанру, захоплень тощо. А в 1960-1970-х ти перебирав полички, гортав видання, іноді зустрічаючи помітку-напис попередніх читачів «дуже хороша книга», або «дуже цікава книжка»… Бувало, що з ліхтариком під ковдрою читала, коли уже всі полягали спати. Хотілося пізнати якомога більше. Це дитяче захоплення не зникло з часом. Намагаюсь стежити за новинками літератури. Не уявляю життя без книги (за всієї доступності електронних книг, перевагу надаю друкованим виданням). Можу додати, що я бібліофілка і бібліоманка.

- У дуже багатьох професійних істориків/кинь захоплення історією десь родом з дитинства. Чи Ви теж в цій групі? Або ж, можливо, Вас цікавили зовсім інші галузі знань в шкільні роки?

Щодо шкільних років, завдячую батькам, що вони не відвели мене до найближчої школи, а віддали до школи з поглибленим вивченням англійської мови з першого класу. Наприкінці 1960-х не було такого акценту на знанні іноземних мов, як зараз. Та й шкіл із поглибленим вивченням іноземних мов було обмаль. Мені видається, що це була чи не єдина така школа в Білій Церкві. У мене були чудові вчителі Катерина Сергіївна Малина й Валентина Федорівна Фоміна (заслужений вчитель України), які дали ґрунтовні знання з предмету. Знання, здобуті в школі, знадобилися в подальшому житті, оскільки відкрили для мене світ літератури мовою оригіналу, поповнили тезаурус.

Принагідно хочу подякувати всім-всім моїм вчителям, починаючи від вчительки перших класів Лідії Микитівни. З перших класів і до останнього я була відмінницею і закінчила школу з золотою медаллю. Тому непростим є запитання: «Який предмет Ви любили більше?» Той, хто закінчив школу з відзнакою, мабуть, погодиться: якісь предмети любиш більше, якісь менше, та загалом тебе поглинає процес пізнання, тобі хочеться знати все. Підтвердженням цього може слугувати участь в олімпіадах з хімії, математики, фізики, географії, біології, літератури. З історії не пам’ятаю, чи взагалі були олімпіади. Чи любила я історію в школі більше за інші дисципліни? Навряд чи, бо ця любов розподілялась доволі пропорційно між всіма предметами (не було предмета, який би не любила). Мабуть, правильно сказати: захоплював сам процес пізнання і отримання знань.

- А як сталося, що Ви вирішили вступати на історичний факультет?

Алла Киридон: «Професіоналізм – це те, що не лише форматує смислобуття, але й забезпечує задоволення, самоповагу, статусність, соціальну значущість та самореалізацію»Я мріяла стати вчителькою початкових класів (саме початкових). Ще було велике захоплення хімією. Вчителька хімії Людмила Павлівна Гавага ще в 7 класі помітила здібності в опануванні предмету. Надалі заохочувала до поглибленого вивчення і спонукала до подальшого здобуття медичної освіти. Я дійсно мала бажання стати медиком (надихав приклад мами), але через надмірну емпатію розуміла, що буду переживати за кожного хворого. Мабуть, ще й гемофобія (боязнь крові) унеможливила здійснення цього бажання. Отже, в старших класах пошук майбутнього фаху продовжувався. В дев’ятому класі батьки висловили своє бачення: «Може підеш на економічний факультет? Це перспективно й цікаво». Особливих заперечень я не мала, почала посилено готувати математику. Займалась додатково з вчителькою математики Ніною Олександрівною Соляник.

Здавалося, разом із батьками узгодили вибір і зупинилися на економічному факультеті. Але в електричці, коли з батьками їхала подавати документи на економічний факультет, тато запитав: «Доню, все-таки, а ти куди б хотіла?» – «Я б хотіла на початкові класи». – «Ну все, тоді їдемо на початкові класи». І ми поїхали до Київського педагогічного інституту (зараз це Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова). А далі, мабуть, доля вирішила скеровувати процес. До інституту ми приїхали доволі рано, я пішла дивитись розклад, якийсь незнайомий чоловік (з розмови знаю тільки, що в нього онучка мала вступати) поговорив зі мною хвилин п’ять і каже: «Веди мене до батьків». Ми підходимо до батьків, а він: «Вашій дитині тут не місце, вам потрібно йти в університет». Я так розумію, що це хтось із викладачів педагогічного інституту був. Батьки, звісно, розгубилися. Я про університет лише мріяла, адже здавалося, що в червоних стінах – небожителі. Пішли до Київського державного університету ім. Т. Шевченка, зайшли в «червоний корпус»: ліворуч вказівник на факультет романо-германської філології, праворуч – на історичний факультет. Оскільки в школі з поглибленим вивченням англійської мови я здобула непогану підготовку, батьки порадили: «Англійську ти знаєш добре, певно, іди на історичний».

Тож мій вибір факультету на цьому етапі був не до кінця усвідомленим, історичний факультет було обрано доволі ситуативно. Конкурси були шалені. Мені видається, що це 22-27 чоловік на місце. Причому здавали 4 іспити: історію, мову, літературу усно і письмово та іноземну мову. На жаль, з першого разу я не вступила. Це було сильне потрясіння, у мене була депресія, місяць навіть з дому виходити не хотілось. В цей момент важливу роль у житті відіграла директорка моєї школи Копаниця Галина Дмитрівна. Вона попросила прийти за мною додому одного з колег (тоді телефону у нас не було): «Вас викликає директор». Галина Дмитрівна запропонувала мені влаштуватися вожатою в школу. Дуже вдячна їй і тепло згадую цей вияв доброти й чуйності. Педагогічний досвід знадобився в подальшому.

Наступного року я вже точно знала, що хочу поступати на історичний факультет і саме в Київський державний університет ім. Т. Шевченка. Якщо перший раз я йшла доволі ситуативно, то до наступної спроби я готувалася цілий рік. Хоча, відверто кажучи, ще не знала, хто такі професійні історики і чим займаються науковці-історики.

«… ми є відображенням того середовища, в яке ми потрапляємо»

- Чи виправдав історичний факультет Ваші сподівання?

Особлива аура університету впливає на того, хто перебуває в його стінах. В університеті продовжилася любов до навчання, сформована ще в школі. Була така спрага до знань, пізнання нового. Вдячна кожному викладачеві за знання і науку. Колись Батий Ахкамович Шарафутдінов, інтелігентна, дуже цікава людина, в своїй манері говорити спокійно та виважено, сказав: «Вы думаете, пришли, чтобы мы вас наполнили знаниями? Мы вам не дадим знания, мы расскажем, где их взять, где лежит информация. Остальное за вами». До речі, в університеті було російськомовне викладання. Лише кілька дисциплін читалися українською. Олег Прокопович Крижанівський читав історію Стародавнього Сходу українською мовою, також українською викладав професор Леонід Герасимович Мельник та ще кілька викладачів.

У нас не було розподілу на першому курсі, навчалися потоком. На мій погляд, цілком мудре рішення щодо спеціалізації аж на другому курсі. Звичайно, були ті, хто змалечку чи з шкільних років точно визначився з фахом і знав, що буде вчитись саме на історичному факультеті. Проте немало було й таких, кому потрібно було пізнати, «відчути», що це за професія. 

Вдячна й низько вклоняюсь всім-всім викладачам за спілкування і науку. На жаль, формат розмови унеможливлює широкомасштабу персоніфікацію. Тому озвучу лише кілька імен, але пам’ятаю про кожного викладача, часто згадували студентські роки з чоловіком (ми однокурсники). Професор Ярослав Степанович Калакура запам’ятався тим, що на спецкурс з історіографії приходив з повним портфелем книжок (він не просто теорію розповідав, а унаочнював історіографічний доробок). В’ячеслав Михайлович Мордвінцев (тоді ще асистент, а зараз професор) радив нам: «Збирайте свою бібліотечку, це буде неоціненним скарбом». Згадується виваженість, поміркованість, толерантність декана факультету Анатолія Федоровича Кізченка. Згадую завідувача кафедрою історії партії Горшкова Володимира Павловича (згодом був керівником моєї кандидатської дисертації), Володимира Павловича Рябцева, Миколу Юхимовича Козицького, Володимира Тимофійовича Позняка, Якова Матвійовича Серіщева (керівника дипломної роботи), Василя Петровича Шевчука, Олега Прокоповича Крижанівського, Валентину Олексіївну Маркіну, Володимира Семеновича Бруза, Всеволода Івановича Наулка, Анатолія Олександровича Буравченкова (науковий консультант моєї докторської дисертації). Запам’ятались чудові дні археологічної практики з Дмитром Яковичем Телегіним. Не можу не згадати Людмилу Федорівну Архипович (викладачку англійської мови) – завжди спокійна, рівна, вимоглива. У нас в університеті була спецгрупа з поглибленим вивченням англійської. По закінченню університету випускникам спецгрупи видавали посвідчення «референт-перекладач». Починали ми, мабуть, осіб з 25-ти (дуже багато бажаючих було), а на фініші залишилось нас восьмеро. Я не пам’ятаю, щоб у нас хоч колись було скасовано заняття  (Людмила Федорівна, здається, навіть на лікарняному ніколи не була).

Справді, поіменно хотілося б називати всіх-всіх викладачів. Загалом, професорсько-викладацький склад історичного факультету був доволі колоритним. Окрім щедро дарованих знань, кожен викладач привносив щось самобутнє, неповторне, створюючи дивовижну ауру. А, як відомо, ми є відображенням того середовища, в яке ми потрапляємо.

- А яку спеціалізацію Ви обрали?

Я була на відділенні історії партії. Потрапити туди було дуже складно. На відділення першочергово зараховували членів партії, а нас, комсомольців, потрапило, здається, семеро. У нас була дуже сильна група, а в сильній групі і легко, і важко вчитися, бо маєш постійно вдосконалюватись, працювати над собою, завжди присутній елемент своєрідної змагальності. Окрім того, своєрідність чи специфіка навчання на цьому відділенні полягала в необхідності опанування колосальної кількості першоджерел. По життю намагаюсь відшукати скрізь позитив і добро. Вже з позицій набутого досвіду можу сказати: поглиблене вивчення навіть праць ідеологів марксизму-ленінізму було корисним з огляду на розвиток аналітичного мислення. Вивчення робіт класиків спонукало до аналітики (може це для когось прозвучить несподівано чи навіть парадоксально). Ти читаєш – ти мислиш, зіставляєш, аналізуєш, порівнюєш, сприймаєш чи не сприймаєш. Звісно, постає питання, а чи можна було оприлюднювати власні думки, що не відповідали загальноприйнятим канонам – але це вже інше питання. Жодної хвилини не шкодую про поглиблене вивчення джерел. Адже окрім усього іншого, будь-яке джерело – це розуміння епохи. Йдеться про тексти й контексти. Для того, щоб зрозуміти, скажімо, революційний період, треба читати не тільки Винниченка та Грушевського, але й праці Леніна, Троцького, Бухаріна теж заслуговують на увагу. Далі – аналіз джерела, критика джерела і компаративістика. Надзвичайно цікаво.

Зауважу ще на одному моменті. Мене завжди цікавили питання методики викладання. В університеті кожен викладач демонстрував щось власне, особливе. І ось… практика. Здебільшого однокурсники проходили практику в школах, а наше відділення історії партії мало прерогативу проходити практику в закладах вищої освіти. Моїм керівником практики був Юрій Олександрович Калінцев. Особливість його методики (яка імпонує й по сьогодні) – викладач фактично стає членом аудиторії, не ментором, а дієвцем. Вдячна за ці уроки, не лише уроки практики, але й життя.

Університет для мене – це не лише знайомство з професією, радість пізнання, щастя спілкування, фаховість викладачів…Це саме життя, або принаймні – надважлива частина життя. І не лише наукового. Саме студенткою першого курсу історичного факультету в 1979 році познайомилася з моїм чоловіком Киридоном Петром Васильовичем. І далі ми йшли по життю багато років разом. З першого курсу мали обопільні симпатії, а вже після четвертого побрались. Чоловік для мене завжди був своєрідним камертоном, порадником, другом, але водночас і прискіпливим критиком. Дуже важливо, коли є розуміння, підтримка, іноді навіть пояснювати нічого не треба, тому що близька людина знає, який шлях ти пройшов, чому так робиш, а не інакше, розуміє і підтримує твої наукові заангажування.

Алла Киридон: «Професіоналізм – це те, що не лише форматує смислобуття, але й забезпечує задоволення, самоповагу, статусність, соціальну значущість та самореалізацію»

«Сумую за відчуттям посмаку викладання, яке може бути тільки тоді, коли ти віддаєш знання і розумієш, що вони потрібні, їх увібрали; що ти не лише для себе накопичуєш ці знання, а вони «працюють» для інших»

- А як склалося Ваше професійне життя після закінчення університету?

І я, і чоловік закінчили університет з відзнакою. Тоді була така практика – розподіл за направленнями на роботу. Нас спершу направили до Івано-Франківська. Приїхали ми, прийшли на розмову до ректора, виявилося, що ні роботи, ні житла там для нас немає, тому довелося повернутися. За другим разом нас направили до Полтави.

Поїхали ми з чоловіком в Полтаву. До інституту (тоді це ще був педагогічний інститут) потрапили дуже рано, ще й восьмої години, здається, не було. Прийшли до чергової, кажемо: «Ми до ректора». А вона так подивилась на якогось чоловіка, який у вестибюлі щось розглядав і каже: «Буде пізніше, приходьте, на дев’яту». Як потім з’ясувалось, той чоловік і був ректор – Іван Андрійович Зязюн. Він зазвичай приходив раніше за всіх, обходив університет, дивився, чи все гаразд. Після короткої співбесіди нас обох оформили на роботу на посади асистентів. Це був 1984 рік, так почалось наше життя в Полтаві.

Полтавський період життя – особливий. Педагогічний інститут в Союзі (СРСР) мав дуже добру репутацію з точки зору кадрів та методики. Іван Андрійович дбайливо добирав кадри. Значну увагу в інституті надавали дисципліні, організації навчального та виховного процесу. Говорячи про інститут, у співбесідників обов’язково виникали асоціації зі славнозвісним «дрес-кодом». Причому «дрес-код» було запроваджено і для студентів, і для викладачів. Але, щоб не говорили, це був навчальний заклад дійсно союзного значення, з високим рейтингом. І заслуга в цьому насамперед керівника.

Ми з чоловіком завжди з вдячністю згадували Івана Андрійовича. Вдячні Івану Андрійовичу, що не побоявся взяти двох випускників, молодих фахівців, знаючи, що ще не маємо дітей (отже, неминуче постане питання декретної відпустки). Більше того, він підтримував на кожному етапі нашого життя й професійного становлення.

У січні 1985 року у нас народилася донечка Женечка, Євгенія Петрівна Киридон. Водночас я вирішила вступати до аспірантури. Це був непростий час, коли колисаєш немовля і паралельно вчиш іспити. У 1986 році я була зарахована до аспірантури Київського державного університету імені Тараса Шевченка на своє ж відділення історії партії. Почали вирішувати, як краще сформулювати тему так, щоб маючи малу дитину, реалізувати і завершити цю кваліфікаційну роботу. Тоді Володимир Павлович Горшков (науковий керівник) запропонував: «Бери історіографію. Ти принаймні по архівах можеш не дуже їздити, а з бібліотеками впораєшся». Зараз я розумію відчайдушність цього кроку. Історіографія потребує ґрунтовного наукового досвіду, глибокого знання проблеми, що уможливлює відповідний аналіз і осмислення наукового доробку, усвідомлення «обростання» проблеми. Обрала тему: «Боротьба КП(б)У за єдність рядів партії періоду 1921-1925 рр.» Цей період мене захопив. Написала дисертацію раніше, ніж закінчився термін аспірантури. У 1989-му році захистилася на спецраді рідного університету. Після того повернулася до Полтавського державного педагогічного інституту.

- А на початку 1990-х років Ви вже очолювали кафедру історії України?

Так. Це був межовий період – кінець 1980-х років. Будь-які межові періоди – це періоди транзитності, періоди нового часового, ментального, культурного відліку, часи зародження нових ідей, і разом з тим - це своєрідний когнітивний дисонанс. Початок 1990-х, проголошення незалежності України – цей період позначився піднесенням, ейфорією, але водночас розгубленістю. Мені в 1991 році довірили очолювати кафедру історії України, а чоловікові Петру Васильовичу запропонували посаду заступника декана факультету російської філології. В цей час вводять курс історії України на всіх факультетах з величезною кількістю годин. Якщо не помиляюсь, 170 годин відводилося на курс історії України. Це був справді неповторний час, час активного пошуку, час новизни. У нас на кафедрі історії України зібралися люди приблизно одного віку, азартні, завзяті, відповідальні. Ми не мали ні методичних рекомендацій, ні підручників. Юрій Волошин роздобув англомовний підручник О. Субтельного «Україна: історія» – тішилися, мов скарбом. Потім вийшов переклад. Всім колективом збирали книжки з історії України всюди. Хтось почув щось нове – дискутуємо, обговорюємо. З’явилась нова книжка - їхали купували, або замовляли, або хтось привозив з відрядження. Ми на кафедрі формували свою бібліотечку. Тоді дійсно з історії України було дуже складно знайти книги М. Грушевського, чи Н. Полонської-Василенко, чи Крип’якевича. Перевидання їхніх творів лише почали з’являтись, а ми колективом зібрали й мали, і студентам в користування давали. Проводили методичні семінари надзвичайно цікаві, дискусії. Готували методичні рекомендації, курси лекцій писали і видавали. Це було захоплююче цікаво. Такий дружний колектив був! Ми не тільки кафедралами, а й друзями були, сім’ями товаришували. З великою теплотою згадую своїх колег: Юрія Волошина, Людмилу Бабенко, Катерину Лобач, Світлану Рубашову, Романа Сітарчука, Петра Киридона (чоловік теж був членом кафедри), Ірину Христенко, Олега Бажана, Бориса Бездітька, Юрія Вільхового, Анатолія Овсяницького.

Професорсько-викладацький склад в Полтавському інституті був просто унікальний. Розумію, що про кожний заклад можна так сказати, але це неповторні, колоритні особистості. Це особлива сторінка в нашому з Петром Васильовичем житті.

- Ви маєте дуже багатий викладацький досвід. Розкажіть, будь ласка, про цей аспект Вашої професійної діяльності.

В Полтаві я відчула особливий смак до викладацької роботи, яку обожнюю просто. І наукову роботу люблю безмежно. Але на нинішній роботі мені трохи бракує цього спілкування, уваги і допитливих очей студентів… Сумую за відчуттям посмаку викладання, яке може бути тільки тоді, коли ти віддаєш знання і розумієш, що вони потрібні, їх увібрали; що ти не лише для себе накопичуєш ці знання, а вони «працюють» для інших. Це справжня насолода. Найприємніше через роки чути вдячні слова УЧНІВ.

Пізніше, працюючи в Інституті національної пам’яті, я також працювала сумісником в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Це була моя мрія - викладати в КНУ, яка, хоч на короткий період, але здійснилася. Я отримувала величезну насолоду від небайдужої аудиторії, яка суголосна твоїй науковій ході, намагається вловити тональність, ауру, цей знаннєвий фльор. На жаль, зараз не викладаю… Дуже люблю студентську аудиторію, незалежно від того, чи це Полтава, чи це університет Шевченка, чи Київський міжнародний університет, чи Славістичний університет, де я теж викладала.

«…говорити суто про історичне дослідження сьогодні – не зовсім правильно. Історик має працювати ширше, вийти «за межі» дисципліни»

- Розкажіть, будь ласка, як сталося, що державно-церковні відносини в Україні 1917-1930-х рр. потрапили до кола Ваших наукових зацікавлень? Чому Ви почали займатися цією темою?

Щоб відповісти на це питання маю насамперед згадати Володимира Олександровича Пащенка, який став ректором після Івана Андрійовича Зязюна. Володимир Олександрович в моїй долі відіграв важливу роль. Одного разу, викликав для розмови: «Мене зацікавила тема голоду 1921-го року, я такі-то документи маю. Подивишся?» Я ж захищала дисертацію по періоду 1921-1925 рр.: «Гаразд, подивлюсь, наскільки я компетентна». Ця розмова стала початком важливого шляху історико-церковних досліджень.

Також згадаю викладача Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка професора Володимира Олександровича Замлинського, в якого було надзвичайне чуття на теми. Наскільки я пам’ятаю, він підказав Володимиру Олександровичу зайнятися державно-церковними відносинами. Володимир Олександрович підхопив цю тему. Він послідовно, по періодах займався цією проблематикою, від 1917-го і до 1991-го року. Аспірантів, докторантів, керівником яких він був, заангажовував у цю проблематику, створивши наукову школу. На мою думку, зародження історико-церковних досліджень в Україні пов’язане саме із Володимиром Олександровичем Пащенком, який долучав і своїх учнів. Це був новий напрям, до якого однією з перших і мене було долучено. Ми видали тоді дві брошури [1], пов’язані із вилученням церковних цінностей в 1921-1923 роках. Деякі документи Володимир Олександрович на початку 1990-х сміливо оприлюднював вперше. Фактично це стало початком заангажування мене в проблематику державно-церковних відносини (залишалась в «своєму» періоді 1920-х). В подальшому в Полтавському інституті сформувалася ціла когорта науковців, які займалися цією проблематикою в різних хронологічних діапазонах (Юрій Волошин, Роман Сітарчук, Людмила Бабенко, Тамара Нагорна, Леонід Швець, Юрій Вільховий та інші).

- Тобто можна сказати, що в Полтавському педагогічному інституті в 1990-х рр. сформувалось професійне середовище дослідників державно-церковних відносин?

Алла Киридон: «Професіоналізм – це те, що не лише форматує смислобуття, але й забезпечує задоволення, самоповагу, статусність, соціальну значущість та самореалізацію»Так, але хотілося поглиблювати знання, розширювати коло своїх професійних контактів, вести дискусії, обмінюватися думками. На початку 1990-х особливим осердям науковців, які долучились до досліджень історії церкви став Львів, Музей історії релігії. Куратором та уособленням цієї конференції був Ярослав Романович Дашкевич. Він розглядав цю конференцію як майданчик для апробації досліджень. Щиро вдячні всім організаторам за атмосферу, затишок і неймовірну конференційну ауру. В Музеї видавали збірник «Історія релігій». На сьогоднішній день відбулося вже 30 конференцій. Ті, хто працюють в одному полі, зазвичай знають один одного за «кодовими» конференціями. Львівська конференція була для тих, хто займається саме історією церкви. Ми знайомились, ділились літературою, обмінювались думками, вели надзвичайно цікаві дискусії. До Львова приїздили ще аспірантами (а згодом вже професорами, дехто – разом зі своїми учнями) Олександр Ігнатуша, Олександр Тригуб, Микола Михайлуца, Ірина Преловська, Леонід Тимошенко, Віталій Тельвак та багато інших. Незмінно брали участь і співорганізатори – колеги відділення релігієзнавства Інституту філософії НАН України (очолював Анатолій Миколайович Колодний). Юрій Волошин загітував мене до безпосередньої участі в конференції, потім щорічно на конференції завжди була представницька делегація з Полтави. Таким чином відбувалось формування певного середовища дослідників, що займаються однією проблематикою, або принаймні суголосною. Паралельно такими «кодовими» для дослідників історії церкви стали Полтава та Одеса.

До слова, такі «кодові» конференції є з багатьох наукових проблем. Не можу не згадати особливу атмосферу щорічних всеукраїнських науково-теоретичних семінарів з історії повсякдення «Повсякдення: візії та смисли», які організовує Ольга Анатоліївна Коляструк з колегами у Вінницькому педагогічному університеті. За роки існування семінару (цього року він відбудеться вже вшосте) Ользі Анатоліївні вдалося сформувати осередок дослідників, що займаються історією повсякдення радянського часу. Дуже переймаюся серцем і душею за цю важливу справу, сподвижництво Ольги Антоліївни. Когорта дослідників, яка збирається у Вінниці – це ще одне важливе для мене професійне та інтелектуальне середовище.

Також у своїй розповіді хотіла б згадати й інших колег історичного цеху, кожен із яких сприяв моєму формуванню, зростанню, становленню. Осердям історичного середовища вважаю Інститут історії України НАН України (очолює В. А. Смолій). «Кодові» теоретико-методологічні та тематичні конференції в Інституті історії організовували відділ Олександра Андрійовича Удода (зокрема професорка Ірина Іванівна Колесник), відділ Олександра Євгеновича Лисенка, відділ Станіслава Владиславовича Кульчицького та інші.

Пишаюсь знайомством із багатьма дослідниками й щиро вболіваю за їхні успіхи. З приємністю згадую засідання спеціалізованих вчених рад Дипломатичної академії, Київського національного університету ім. Т. Шевченка (голова ради В. П. Капелюшний), дорогих колег з Іван-Франківська, Запоріжжя, Житомира, Миколаєва, Рівного, Сум, Умані, Черкас, Чернігова, Чернівців та багатьох-багатох інших. До речі, з багатьма познайомились завдяки олімпіадному рухові з історії (ще одна цікавезна сторінка життя й формування неповторного наукового середовища).

- Як надалі розгорталось Ваше зацікавлення державно-церковними відносинами? Наскільки я розумію, Ви вирішили писати докторську дисертацію з цієї проблематики.

Так, вирішила йти в докторантуру на кафедру новітньої історії України, яку очолював Анатолій Гнатович Слюсаренко. Хотілось залишитись в періоді 1920-1930-х та продовжити дослідження історії церкви. Консультанта, який би був безпосередньо заангажований в проблему, на кафедрі на той час не було. Професор Анатолій Олександрович Буравченков погодився стати моїм науковим консультантом, сказавши: «Алло, не знаю чи допоможу, а от «заважати» тобі точно не буду». Щирі слова вдячності за всі поради й ретельне вичитування текстів мудрому керівникові. Назва теми звучала так: «Відносини держави і церкви в період 1920-1930-х років». Вирішила її розширити в хронологічному діапазоні (від революційних подій в Україні 1917-го року до кінця 1930-х років). Тоді оприявнилась необхідність синтезу знань з історії та релігії, релігієзнавства, культурології, соціології тощо. Звичайно, позитивізм був важливим елементом наративу. Проте на той час я почала усвідомлювати, що мені бракує ще одного складника: окрім «держави» і «церкви» мені бракувало «суспільства». Суспільство – це ментальний зріз, а ментальний зріз – це контекст, це суб’єктивний бік історичного процесу, це спосіб мислення тогочасної людини. Як ті люди сприймали те, що відбувалося з церквою, як відбувався ментальний, ціннісний, духовний, культурний злам, як відбувалося переструктурування середовища. Хіба це може бути суто держава і церква? Тоді й вийшла на осмислення процесів в тріаді.

Монографія, опублікована перед захистом дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук, називається «Час випробувань…» [2]. Для церкви це дійсно був час випробувань. Направду, не можна звинувачувати тільки державу чи її недолугу політику. Даруйте, але суспільство дозволило вчинити так, як вчинила держава. Так, я розумію, що систему важко було ламати, люди мусили бути гвинтиками цієї системи, але були і ті, хто свято вірив і відстоював ідеали радянського. Формування радянської людини відбувалося не тільки тому, що були директиви згори, були ще й об’єктивні чинники.

У Арона Гуревича є розмірковування щодо потреби занурювання в епоху – на його думку, дослідникові потрібно «відсторонитись» від епохи. Для розуміння подій ти не занурюєшся, не стаєш частинкою епохи, а маєш дещо відсторонено сприймати її, не накладаючи лекала власних знань і менталітет іншої епохи. Звичайно, не можна бути абсолютно відстороненим (тут можна сперечатися з Гуревичем), але потрібно відчути контекст. Контекст того часу, тієї епохи, стиль, зміст епохи, характер відносин. Все це неможливо без дослідження суспільства. Тобто не можна говорити про державу і церкву без суспільства. Суспільство – це ті, хто опосередковує дії держави і церкви, хто їх втілює, хто демонструє цінності, своє ставлення до життя, рівень самосвідомості. До речі, мені доводилося відстоювати свою позицію щодо третьої складової – суспільства, в доволі напружених дискусіях. Тому вважаю певним піонерством те, що мені таки вдалося ввести компонент «суспільство» в дискурс історії державно-церковних відносин. Хочу підкреслити, що говорити суто про історичне дослідження сьогодні – не зовсім правильно. Історик має працювати ширше, вийти «за межі» дисципліни. При цьому має залишатися істориком, звичайно, його методи будуть методами історичної науки, але обов’язково варто долучити міждисциплінарність, бо це забезпечує глибший аналіз. Без аналізу, без порівняння, без компаративістики, без просопографії тощо відбувається збіднення дослідження.

- Чи продовжуєте Ви займатися цією тематикою зараз?

Так, попри те, що у мене є й інші професійні заангажування, з цією темою було і залишається дуже цікаво працювати. Проте мушу зробити такий акцент: дуже прикро, що в багатьох проблемах новими дослідниками «торується» шлях уже торований, без апеляцій до історіографічних джерел. Є чудовий доробок Сергія БілоконяАрсена Зінченка, Олександра Ігнатуші, Миколи Михайлуци, Ірини ПреловськоїОлександра Тригуба та багатьох інших дослідників історії церкви періоду 1917-1930-х. Складно зрозуміти своєрідну «сліпоту»: чому так відбувається, чому не помічаються напрацювання 15-20-річної давнини. Сьогодні говорять про те, що самоплагіат неприпустимий, але, мабуть, таки треба вдаватися до повторення ідей, уже напрацьованих в 1990-х – на початку 2000-х рр., коли був сплеск досліджень з проблематики історії держави і церкви. В кожному періоді є внесок того чи іншого дослідника, який поціновується з відстані інакше, це природньо. Але неприпустимим є ігнорування. Згадувала вже Володимира Олександровича Пащенка і його піонерство в розвитку історико-релігієзнавчих досліджень проблематики державно-церковних відносин. Він вперше відшуковував та оприлюднював документи, в його монографіях можна побачити сторінку-дві, а то й три розлогого цитування документів. Доволі широке цитування на початку 1990-х було виправданим, бо цих документів не було, навряд чи хтось пішов би до архіву, а розлоге цитування удоступнювало джерела. Звичайно, сьогодні ці праці можна оцінювати доволі критично, бо через п’ять – десять років – це вже інший зріз та інше бачення характеру досліджень. Минає двадцять років і таке враження, що попередніх дослідників проблеми мовби й не було, все напрацьовується по-новому. Проте має бути наукова доброчесність, яка передбачає не тільки розуміння того, що не можна запозичувати чужу думку, а ще й потребу добре знати історіографічний доробок. Без знання історіографії складно просуватися далі. До слова, історіографічні розділи здебільшого найслабші в кваліфікаційних роботах.

Алла Киридон: «Професіоналізм – це те, що не лише форматує смислобуття, але й забезпечує задоволення, самоповагу, статусність, соціальну значущість та самореалізацію»«Одна справа друкуватись за кордоном, бо ти доносиш свою думку, тобі це цікаво і твоя думка цікава, але коли це робиться в гонитві за балами, рейтингами чи з обов’язку – це вже інше»

Як складалося Ваше професійне життя після захисту докторської дисертації?

Доля розпорядилася так, що після захисту я попрацювала ще рік у Полтаві. Потім переїхала до Києва, де запропонували роботу в Київському міжнародному університеті (кафедра міжнародних відносин і зовнішньої політики, очолювала її професорка Ольга Павлівна Іваницька), а згодом стала професоркою кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики (2008 р.), яку й очолила. З’явились нові напрями наукових зацікавлень: історія міжнародних відносин, американістика, історія цивілізацій, історія ментальностей, проблеми європейської ідентичності, історія українсько-польських відносин, конфліктологія у вимірі міжнародних відносин тощо. Дякую докторові історичних наук, професорові Сергію Станіславовичу Трояну за заангажування в проблематику українсько-польських відносин. Спочатку поглиблене вивчення цієї проблематики уможливлювало предметність розмови про європейську ідентичність, а поступово окреслилась пам’яттєва парадигма двосторонніх відносин у контексті «війн пам’яті»…

Далі працювала на кафедрі міжнародних відносин Київського славістичного університету в прекрасному колективі (Ігор Іванович Ільюшин, Володимир Йосипович Голуб, Ірина Юріївна Валігурська, Андрій Тимофійович Чепусов, Ігор Володимирович Горобець, Всеволод Юрійович Чеканов).

У 2011 р. на запрошення Валерія Федоровича Солдатенка, який очолив Український інститут національної пам’яті (УІНП) і формував колектив, перейшла до цієї установи. Важливим чинником була саме наукова діяльність: на той час УІНП був не органом виконавчої влади, а науковою установою, що мене надзвичайно приваблювало. Очолила відділ дослідження теоретичних і прикладних проблем національної пам’яті. Це була надзвичайно цікава робота в парадигмі пам’яттєвих студій (Memory Studies). Працювати у теоретико-методологічному відділі було певним викликом, оскільки не було розробленої бази й інструментарію, нерозробленими були підходи тощо. Зауважу, що на заході від середини минулого століття цей напрям (Memory Studies) активно розроблявся, і на початок ХХІ ст. йшлося вже про доволі вагомі здобутки. Натомість в Україні окреслювались лише обриси, практичо цілинна площина для досліджень. Інституціональним флагманом парадигмального поля студій пам’яті став Український інститут національної пам’яті (з моменту зміни статусу й реорганізацію його як науково-дослідницької установи (від 2011 р.). Науковці УІНП фактично започатковували становлення студій пам’яті в Україні як окремого напрямку досліджень. Ми випрацьовували поняттєво-категорійний апарат для аналізу предметного поля студій пам’яті, займались осмисленням інструментарію для оперування в просторі пам’яттєвої парадигми, готували наукові видання, проводили наукові конференції, семінари тощо.

Серед пріоритетних напрямків наукових студій УІНП знаходилися теоретичні та прикладні аспекти студій пам’яті: визначення понятійно-категоріального апарату, дослідницьких підходів, методологічного інструментарію, які використовуються у науковому забезпеченні формування політики пам’яті; підготовка наукових та аналітичних матеріалів, спрямованих на наукове забезпечення розробки й провадження політики пам’яті; моніторинг вітчизняних засобів масової інформації на предмет представлення в них історичних подій, осіб, образів; вивчення внутрішньої та міжнародної історичної політики провідних зовнішньополітичних партнерів та держав-сусідів України.

Поступово УІНП перетворювався на своєрідний центр, що акумулював здобутки вітчизняних та зарубіжих дослідників студій пам’яті. Підставою для подібного твердження може слугувати спроба випрацювання понятійно-категоріального апарату пам’яттєвого дискурсу, а також намагання об’єднати в площині меморіальних студій дослідників різних напрямів гуманітарного знання (істориків, соціологів, політологів, психологів, культурологів, філософів та ін.). Зокрема, колективом інституту з залученням фахівців різних галузей наукового знання було підготовлено перший у вітчизняній та світовій практиці словник-довідник «Національна та історична пам’ять» [3]. Упорядникам передусім йшлося про концентрацію теоретичних і прикладних ресурсів студій пам’яті у словниково-довідниковому виданні, яке б віддзеркалювало розвиток, стан і можливі перспективи дослідження пам’яттєвого дискурсу в Україні та за її межами. Серед завдань написання такої фундаментальної праці були намагання акумулювати інформацію про попередні та сучасні здобутки у вивченні проблем національної пам’яті; упорядкувати і узгодити існуючу терміносистему нового напряму; схарактеризувати внесок відомих вчених у розвиток цієї сфери наукового знання; окреслити особливості інституціоналізації спільної пам’яті в Україні та закордоном; проаналізувати законодавче забезпечення політики пам’яті.

Алла Киридон: «Професіоналізм – це те, що не лише форматує смислобуття, але й забезпечує задоволення, самоповагу, статусність, соціальну значущість та самореалізацію»

Цей словник, попри незначний наклад, поступово впроваджувався до наукового обігу. Ніяких аналогів видання сьогодні не з’явилось (унікальність видання). Але найцікавіше, що ми почали формувати наукову школу студій пам’яті в Україні. Звичайно, дисперсно, розрізнено дослідження велись, але не існувало на інституціональному рівні координуючого центру, відповідного видання, форумів тощо, які б згуртовували наукову спільноту пам’яттєвих студій. За короткий час ми видали 10 збірників «Національна та історична пам’ять» (хоча ця назва мені особисто не дуже імпонує). Про що йдеться? Це означає, що формувалося професійне середовище, яке випрацьовувало інструментарій для досліджень. Це було дуже важливо.

- Зараз Ви очолюєте Державну наукову установу «Енциклопедичне видавництво». Розкажіть, будь ласка, про діяльність цієї установи.

Зі зміною статусу інституту на запрошення Володимира Володимировича Кривошеї я перейшла на роботу в Державну наукову установу «Енциклопедичне видавництво», яка була заснована спеціально для створення багатотомної, універсальної «Великої української енциклопедії». Це має бути неповторна, абсолютно самобутня річ. Наявність національної енциклопедії універсального типу є вагомим елементом престижу й авторитету держави, мірилом розвиненості відповідного суспільства та його культури, цивілізаційного рівня нації. Єдиною українською універсальною енциклопедією була багатотомна Українська Радянська Енциклопедія, видана Головною редакцією Української Радянської Енциклопедії (головний редактор – Микола Бажан): упродовж 1959-1963 рр. видано тт. 1–16, в 1965 р. – т. 17 «Українська Радянська Соціалістична Республіка». Друге видання (в 12 т. 13 кн.) виходило друком упродовж 1976-1985 рр. Однак із часу виходу останнього тому другого видання «Української радянської енциклопедії» (УРЕ) минуло вже понад три десятиліття. За ці роки постала Українська незалежна держава, радикально змінилося суспільство – замовник енциклопедії, а отже, змінилися й вимоги до принципів укладення таких видань, передусім до змісту певних циклів знань, їх тлумачення та способів подання. Тому рішення про підготовку універсальної енциклопедії видається цілком виправданим.

В Державну наукову установу «Енциклопедичне видавництво» я прийшла на посаду завідувачки відділом соціогуманітарних досліджень. Коли постало питання про те, хто займе посаду директора, подумалось: «Господи, хто ж візьме на себе місію йти шляхом Миколи Платоновича Бажана в цих непростих умовах?..» Тож, коли мені в січні 2015 року Володимир Влодимирович Кривошея запропонував очолити колектив установи, почуття були двоїсті. Не можу навіть схарактеризувати стан. Точно можу сказати, що це була далеко не ейфорія…. Швидше – збентеженість, острах і навіть розгубленість... Мою кандидатуру затвердив Державний комітет телебачення і радіомовлення України, в підпорядкуванні якого знаходиться наша установа. Сьогодні можу говорити про високу місію, велику честь, але й надзвичайну відповідальність очолювати Державну наукову установу «Енциклопедичне видавництво». Це непроста, постійна системна робота. Мабуть, ота «патологічна» захопленість книгами з дитинства, любов до читання, постійна спрага до знань та відповідальність зараз дуже допомагають.

Вироблення концепції ВУЕ ґрунтувалося на сукупності основних ідей та засад створення багатотомного універсального видання. Основою підготовки проекту є україноцентричність. За усталеною для універсальних енциклопедій традицією, частка власне національного матеріалу в ВУЕ становитиме не менше третини обсягу видання. Концептуально «Велика українська енциклопедія» передбачає створення не лише сучасного компендіуму людських знань на виробленому досвідом провідних національних універсальних енциклопедій рівні, але й систематизацію та репрезентацію в доступному вигляді (друкованій та електронній версіях) напрацювань попередніх поколінь. Станом на 2021 р. завершено три томи енциклопедії (в друкованій версії) і постійно наповнюється портальна версія ВУЕ. На жаль, немає належного розуміння значущості цього проекту й підтримки з боку держави. Але попри всі складнощі, наповнюється контент «Великої української енциклопедії». В умовах безгрошів’я, відсутності належної підтримки, це, якщо не подвиг, то велична справа, яку ми робимо всією толокою. Хочу висловити щирі слова вдячності всьому колективу, який працює над створенням «Великої української енциклопедії», авторам та симпатикам, які долучаються до творення цього важливого проекту. Вбачаємо особливу вагу цього інтелектуального продукту і як інформаційного, особливо в умовах війни. Проте тема енциклопедії заслуговує окремого обговорення.

Підсумовуючи цю розмову, хочу наголосити, що сьогодні вже мало бути тільки істориком в класичному розумінні. Не тільки «мало», а це вже і неможливо. Історик повинен добре володіти інструментарієм і підходами історичної науки, він має постійно навчатися, постійно розвиватися, постійно опановувати міждисциплінарну парадигму, має виходити за вузькі рамки історичного ремесла. З’являються новітні методології - потрібно постійно тримати руку на пульсі, помічати новітні підходи, бути сміливим у пошуку. Крім того, потрібно бути не тільки істориком, але і культурологічними знаннями володіти добре, орієнтуватися в психології, соціології, демографії тощо.

Також хотіла б порушити важливе питання своєрідної формалізації підходу до наукового доробку. Йдеться про апробацію наукових досліджень з вимогою обов’язковості видрукуваних статей у виданнях, що входять до бази даних SCOPUS. Для гуманітаріїв складно творити науку, узалежнену від рейтингів, кількості балів, лише високоіндексованих часописів чи журналів, які мають відповідати якимось формальним критеріям. Не можна зводити науку до цього. Інтегруватися в сучасний науковий світ однозначно потрібно, але методи можуть бути різними. Звісно, важливо й необхідно поширювати результати власних досліджень не лише в Україні, але й за кордоном. Для цього є конференції, форуми, видання, лекції, інтерв’ювання тощо. Але це має відбуватись за покликом душі й мотивуватись необхідністю професійного розвитку, інтелектуального змагальництва, прагненням знань, драйвом дискусій тощо. Одна справа друкуватись за кордоном, бо ти доносиш свою думку, тобі це цікаво і твоя думка цікава, але коли це робиться в гонитві за балами, рейтингами чи з обов’язку – це вже інше. Хотілося б, щоб у науці в пріоритеті були цікаві проблеми, глибокі й новаторські дослідження. Варто пожвавлювати наукове спілкування, брати участь у конференціях, наукових форумах, в дискусіях – без цього важко уявити науковця. До того ж, пандемія активізувала віртуалізацію співбуття, дистанційні форми комунікування. Нинішній віртуальний характер спілкування уможливлює участь в багатьох конференціях, удоступнює їх. Для науковця, дослідника це архіважливо: перебування у відповідному середовищі сприяє професійному зростанню. А професіоналізм – це компетентність, постійна потреба в особистісному і професійному розвитку, саморозвиток і самовдосконалення, освоєння нового, постійна праця, творчість, а ще –вимогливість до себе і відповідальність. Професіоналізм (високий рівень кваліфікації та професійної компетентності) – це те, що не лише форматує смислобуття, але й забезпечує задоволення, самоповагу, статусність, соціальну значущість та самореалізацію.

Алло Миколаївно, дякую за змістовну розмову.

 

Розмовляла Оксана Овсіюк.

 

Джерело: https://uamoderna.com/jittepis-istory/alla-kiridon-profesionalizm-cze-te-shho-ne-lishe-formatue-smislobuttya-ale-j-zabezpechue-zadovolennya-samopovagu-statusnist-soczialnu-znachushhist-ta-samorealizacziyu