Чому так важливо вивчати історію своєї країни, про становлення і розвиток власне національного історичного наративу історії України, чим ми, українці, відрізняємося від росіян та якими шляхами можливий розвиток нашої країни після Перемоги через призму історичного виміру.

Напередодні Дня Незалежності України про це та багато іншого журналісти видання «Нова доба» поспілкувалися з Сергієм Корновенком, доктором історичних наук, професором кафедри археології та спеціальних галузей історичної науки, директором науково-дослідного інституту селянства і вивчення аграрної історії Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького.

— Сергію Валерійовичу, розкажіть, чому так важливо вчити історію своєї країни?

— Дякую за запитання. Воно дуже цікаве й непросте, як може видатися на перший погляд. Насамперед що спадає на думку, якщо не будеш знати історію своєї країни, будеш вчити історію чужої/іншої країни. Сімдесят років ми вчили історію СРСР, УСРР/УРСР і не знали історії України. Сьогодні українські діти — вимушені переселенці — вчать історію яких країн і формуються як громадяни яких країн?

Друге, якщо коротко, щоб знати, вміти і творити, не наступаючи на одні й ті ж граблі. Пригадую, як абітурієнтом у 1991 році на співбесіді в Олександра Перехреста — тогочасного очільника історичного відділення педінституту, на запитання, чому обрав фах історика, відповів на автоматі: «Історія — мати наук. Знаючи історію, знаєш усе». І сьогодні я так само переконаний, що історія — не релігія, не догма, не рабиня сучасних проблем, не адвокат і не прокурор минулого, не тільки пам’ять, хоча і пам’ять також, не «скринька Пандори». Історія — минуле, що присутнє у сучасному і майбутньому водночас, яке не зміниш по факту, але результати врахуєш. Історія — це знання, знання, що консолідують спільноту, що є фундаментом нації як консолідованої спільноти.

Третє, як на мене, розуміння минулого — це розуміння сьогодення і реалістична побудова майбутнього. І, як виявляється, з-поміж багатьох законів, за якими живе людство, є такий собі закон «історичної перспективи». Можна віднайти й інші варіанти його назви, але сутність залишається незмінною.

Наприклад, у ХVІІІ столітті про нього писав такий відомий діяч англійського Просвітництва, як лорд Генрі Болінгброк, у ХІХ столітті — український всесвітньовідомий «артільний батько» Микола Левитський. Так от, цей закон «історичної перспективи» говорить про те, що прогрес, розвиток людства можливий за умов оволодіння суспільством знаннями про історичне минуле, врахування його при вирішенні сучасних проблем, адекватного розуміння свого сьогодення та визначення реальних перспектив. Війни з минулим — це війна із сьогоденням і майбутнім.

Розуміння минулого — це розуміння сьогодення і майбутнього.

— Війна відкрила очі багатьом та зруйнувала безліч міфів з історії України. На чому б Вам хотілося тут акцентувати увагу українців?

— На тому, про що вже говорили: історія — не догма, не релігія, не лише міф. До речі, стосовно останнього. Що розуміти під міфом, міфологізацією, міфологічним світоглядом?

Як відомо, міф і все, що з ним пов’язане — одна з найдавніших форм пізнання людиною себе і довколишньої реальності, передачі цих знань. Всім нам із дитинства відомі, наприклад, міфічні герої Стародавньої Греції, подвиги Геракла, мандрівка аргонавтів за золотим руном тощо.

Частиною української міфології є «змієві вали», Перун, Леля, Рід, легенди і перекази про козаків-характерників тощо. У такому випадку міфи є хранителями пам’яті певної спільноти. Їх джерелом появи є знання, повідомлення, які наступні покоління отримують у спадок від старшого — очевидців, свідків, носіїв і хранителів пам’яті тощо конкретної спільності людей. Властивість такого різновиду міфу в тому, що він універсальний і оригінальний водночас. Універсальність підкреслює належність окремої спільноти до людства як більшої спільноти, а оригінальність — унікальність кожної спільноти. Тому й існують давньогрецькі, давньоукраїнські тощо міфи та міфології.

З іншого боку, коли ми говоримо про те, що історію пишуть переможці, ми говоримо про міф як інструмент викривлення минулого, управління та маніпуляції спільнотами, як про сукупність спеціально відібраного чогось із фактів, подій, явищ, що насправді були, «склеєного до купи» тенденційними елементами логіко-раціонального пояснення, що видається за істинне, справжнє, що не може бути об’єктом раціональної критики. У такому сенсі справді історія України позбулася і продовжує позбуватися міфологем минулого.

Триває нелінійний процес становлення і розвитку власне національного історичного наративу історії України, в якому є місце історії всім національним спільнотам нашої держави. Одним із найбільших успіхів, на мою думку, є прорив ідеологічного табу стосовно таких тем: етногенез українців, формування, становлення, розвиток української державності та держави, Українська революція 1917 – 1921 років, Голодомор 1932 – 1933 років в Україні тощо.

Закцентувати у такому контексті хочеться на словах Василя Симоненка, які точно і влучно передають сутність процесів, про які ми ведемо мову: «Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ! … Народ мій є! В його волячих жилах Козацька кров клекоче і гуде!».

— Які ви можете назвати ключові пункти, чим ми відрізняємось від росіян?

— Влітку 1994 року батьківською родиною відпочивали на турбазі «Карабах», що в Криму у с. Малий Маяк. Профспілка обласної лікарні тоді забезпечувала лікарів путівками. Крім українців у ті часи на відпочинок на півострів приїздили і росіяни, і білоруси, одним словом жителі країн СНД. Зрозуміло, що, спілкуючись з однолітками, обговорювали питання «ми» і «вони».

Один хлопчина з Москви, з яким ми познайомилися на відпочинку, ніяк не міг для себе збагнути відмінність між українцями і росіянами, постійно апелював до, на його думку, спільної багатолітньої історії тощо. Дебатували ми не один день і не одну ніч. Врешті-решт, щоб на практиці продемонструвати, що «ми — це ми», а «вони — це вони», у розмові перейшов на українську. Це мало результат. Він мовчки слухав, хвилин п’ять по тому мовчав і промовив: «Теперь мне все понятно».

На це питання відповідь проста і складна водночас. Якщо просто, то згадалася назва книги Президента України Леоніда Кучми: «Україна — не Росія». Якщо так, як звучить у запитанні, спробую виокремити ключове, на мою думку. Наприклад, мова і мовна особистість; історичне минуле; історичні форми державності; національні архетипи; національні ідеали й стереотипи; національні кухні; сприйняття себе й іншого; історичні перспективи тощо. Одним словом: «ми — це ми», а «вони — це вони».

— Деякі експерти говорять, що війна в Україні — це перший етап третьої світової. Що ви думаєте щодо цього? Ця війна в історичному вимірі: за що? Чому?

— Питання насправді глобальні, не одного інтерв’ю і не одного інтерв’юера. Відповідаючи на них, скористаюся вже окремими висловленими щодо цього думками в одній зі статей, написаних із колегою, опублікованій у «Acta de Historia & Politica: Saeculum XXІ». Охочі можуть ознайомитися з нею за покликанням . 

Насамперед контурно окреслимо світовий контекст. Поділюся власним баченням ситуації. Як на мене, війна — вияв тих глобальних процесів, в які занурився сучасний світ, який живе в умовах, за висловленням Жозепа Борреля, «ідеального шторму».

Що таке світ «ідеального шторму»? Насамперед — це безладна багатополярність, в якій нема, як під час «холодної війни», двох полюсів: США і СРСР. Навпаки, кількість глобальних гравців зросла, наприклад, Великобританія, Китай, Індія тощо. Кожний зі своїми інтересами і цінностями, які не завжди збігаються.

По-друге, конкурентність, особливість якої полягає у тому, що все стає зброєю: енергетика, інвестиції, інформація, міграційні потоки тощо. Фактично, керуючись таким розумінням «конкуренції», на нашу думку, мова йде про війну всіх проти всіх у світовому масштабі. Отже, є всі підстави говорити про Третю світову війну, про її сценарій без застосування ядерної зброї.

Таке наше розуміння протистояння у сучасному світі корелюється з тезою Борреля про те, що «йде глобальна боротьба за доступ до стратегічних сфер: кіберпростору, морського чи космічного простору».

Третя характеристика сучасного світу — «зростання націоналізму, ревізіонізму плюс політика ідентичності». Наприклад, політика ідентичності Глобального Півдня, що має претензію на окремішнього геополітичного гравця. Повоєнний світ 1945–2014 років, в інтерпретації відомого історика Харарі «новий мир», із його ліберальними цінностями зазнав атак.

Найнебезпечнішою з усіх атак, що у разі успіху призведе до краху «нового миру», на думку історика, є путінська авантюра, оскільки нею порушено «найбільше табу "нового миру"». Ним, як відомо, є «неймовірність війни». Відповідно російська агресія пришвидшить мілітаризацію демократій, весь світ стане схожим на Росію, настане чергова епоха воєн, злиднів і хвороб, «автократи всього світу зрозуміють, що завойовницькі війни знову можливі».

Іншими словами, світ, глобальний світопорядок, яким він був після завершення Другої світової війни, став іншим. Те, що було неможливе до 2014 року, стало сумною реальністю. Її можна назвати реальністю Третьої світової війни. Слава Богу і дай Боже, щоб без ядерної зброї.

Відповідно, продовжуючи відповідь на запитання: за що ця війна, — виокремлю декілька вимірів.

Перший — глобальний. Російсько-українська війна — перша війна епохи неоглобалізму, перший відгомін розпаду двополярного глобального світу, формування нових світових гравців, які у такий спосіб намагаються встановити свою гегемонію. Для світу, що не бере в ній участь, вірніше для електорату держав Європи, Америки, Азії тощо — черговий регіональний конфлікт.

Другий — власне український вимір. Для України — це трагедія десятків тисяч громадян, які загинули, втратили рідних і близьких, домівки, стали вигнанцями, перебувають поки в полоні. Перелік не є вичерпним. Будь-хто з читачів його доповнить. Ця війна розпочалася не 24 лютого 2022 року, а навесні 2014 року. У лютому розпочалася друга — широкомасштабна фаза російсько-української війни.

Для України — це справедлива війна і боротьба за право нашої нації БУТИ СОБОЮ, СУБ’ЄКТОМ СВІТОПОРЯДКУ, ДЕРЖАВОЮ ЩАСЛИВИХ І УСПІШНИХ ГРОМАДЯН — ТИМИ КИМ МИ Є, КИМ СЕБЕ МИСЛИМО І ТВОРИМО САМІ.

Для рф — це неспровокована агресія проти суверенної держави — повноправного і повноцінного суб’єкта міжнародних відносин. 

— Ми стоїмо на порозі переосмислення Україною власної цивілізаційній ідентичності, визначення свого нового міжнародного статусу. Що буде далі, після Перемоги? Якими шляхами можливий розвиток через призму історичного виміру?

— Я не такий оптимістичний оптиміст як ви, маю частку скепсису в своєму оптимізмі. Як на мене, ми пройшли Відродження і вступили в епоху Просвітництва — у визначенні, яке дав автор цього терміну Іммануїл Кант — із відповідною корекцією на українські реалії. Перефразовуючи класика німецької філософії, ми,  Україна, переживаємо стан Просвітництва. Як політична нація торуємо важкий шлях власного виходу з неповноліття, в якому перебували з власної вини. Неповноліття — це нездатність користуватися своїм розумом без керівництва з боку когось іншого. Неповноліття з власної вини — це таке, причина якого полягає не в нестачі розуму, а в нестачі рішучості та мужності користуватися ним без керівництва з боку когось іншого.

У такий спосіб однією з тез сучасного українського Просвітництва може бути запропоноване Кантом гасло: «Sapere aude!» — «Май мужність користуватися власним розумом!». Вважаю, що українська дійсність цілком вписується у кантівську модель Просвітництва: «Наразі справи стоять так, що людям загалом іще багато чого бракує, аби вони були спроможні (чи взагалі намагалися) впевнено й добре послуговуватися власним розсудом … Ми ж [поки] лише маємо чіткі ознаки того, що вони нарешті дістали можливість вільно розвиватися в цьому напрямі, а перешкод [на шляху до] загального просвітництва або ж виходу людини з незрілості, у якій вона опинилася з власної провини, поступово стає менше».

Цікаве питання: що буде далі, після Перемоги? Відповідь очевидна — мир. Складнішою є відповідь на запитання: яким буде повоєнний світ і якою буде Україна у повоєнному світі.

Ми можемо уявляти безліч варіантів перспектив. Однак потрібно бути реалістом і розуміти, що повоєнний світ залежатиме від того, як закінчиться війна.

Повоєнний світопорядок облаштовуватимуть еліти держав, які стануть не просто суб’єктами міжнародних відносин, а гравцями, що визначають правила, грають за ними, не порушуючи їх.

Добре, якщо вони скористаються формулою розумного балансу чи формулою рівноваги Джона Неша, за яких жоден із учасників не може збільшити виграш, змінивши вибір стратегії в односторонньому порядку, коли інші учасники не змінюють свого вибору.

У такому контексті Україна як держава, що зазнала агресії, має всі підстави стати одним із таких гравців. Водночас набуття цього статусу зобов’язує до кропіткої роботи в усіх сферах державницького життя, гаслом якої може бути вже згадуване: «Sapere aude! — «Май мужність користуватися власним розумом!». Простіше кажучи — не деклароване, а реальне громадянське суспільство з відповідними громадянськими правами і обов’язками, політична нація, сильна держава успішних і щасливих людей.

На жаль чи на щастя, кому як, у світі геополітики, як і в природі, з сильним рахуються, а слабкого… Самі розумієте. Першими кроками на такому шляху, як на мене, є прості речі: довіра, чесність, взаємоповага, комплементарність тощо. Кожний на власний розсуд може доповнити цей перелік чи запропонувати інший. «Хто це буде робити?» — цікаве питання. Колись були «будівничі комунізму». Не поталанило їм повною мірою реалізувати цей експеримент. За сучасних умов — всі ті, для кого Україна — держава їхніх щасливих і успішних дітей і внуків. Напевне ті, кому по-справжньому небайдуже майбутнє своєї Батьківщини, ті, хто і в умовах воєнного стану робить свій посильний внесок у Перемогу України.

Джерело: «Нова доба»

Джерело: cdu.edu.ua Сайт Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького