Проєкт «Видатні уродженці Черкащини» стартував у Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького. Він приурочений до 70-річчя Черкаської області.

На Черкащині у всі історичні періоди народжувалися люди, які відігравали надзвичайно важливу роль в історії та культурі України, у формуванні світогляду українців. Є постаті всесвітньо відомі — такі, як Тарас Шевченко, Богдан Хмельницький, Іван Піддубний. Але надзвичайно багато й тих, пам’ять про кого століттями стирала російська імперія та її правонаступник, тоталітарний срср. Є також ціла когорта фахівців своєї справи, які подвижницькою працею зробили внесок у розвиток Черкащини. Усі вони є нашою історією і заслуговують на те, щоб їх знали нащадки й сучасники.

Саме з цією метою науковці ЧНУ ім. Б. Хмельницького постійно досліджують діячів історії та культури рідного краю і діляться цими дослідженнями. Їхні напрацювання зможете знайти у рубриці «Видатні уродженці Черкащини».

До вашої уваги — тези доктора історичних наук, професора, завідувача кафедри історії України Віталія Масненка:

Стефан Лукомський

Стефан (Степан) Васильович Лукомський — український історик, письменник та перекладач. На жаль, його ім’я маловідоме широкому загалу, а чимало сторінок життя і творчості й досі належним чином не досліджені.

Водночас ця постать є доволі характерною для свого драматичного часу, а його історичні твори – важливі для розуміння особливостей становлення української історіографії.

Родина та освіта

Отже, наш герой народився на самому початку ХVІІІ ст. — 1701 р. у місті Умані. Походив із козацького роду, який мав шляхетське коріння (питання про можливу спорідненість із княжим родом Лукомських потребує додаткового студіювання). Його батько Василь Лукомський за гетьманування Івана Мазепи був наказним Уманським полковником. Пізніше – уманським сотником, брав участь у багатьох військових кампаніях, зазнав татарського полону і змушений був шукати кращої долі то на одному, то на іншому боці Дніпра. Типова ситуація для українського народу розділеного протиборством сусідніх держав та тогочасної української старшинської еліти.

Після повернення Правобережної України під владу Речі Посполитої, родина з малолітнім Стефаном перебралася на Лівобережжя, і проживала деякий час у містечку Вереміївці.

Освіту юнак здобув у Київській академії, де вчився разом зі своїм однолітком, пізніше відомим мандрівником, Василем Григоровичем-Барським. У 1722-1726 рр. студіював у вищих латинських школах Речі Посполитої.

Отримавши досить ґрунтовну як на той час освіту, Стефан повернувся на Гетьманщину. З 1730 р. проживав у столичному Глухові, де був учителем Григорія Лизогуба, сина тодішнього генерального військового обозного Якова Лизогуба (з цією родиною підтримував добрі стосунки ще дід нашого героя Іван Лукомський).

На старшинській службі

У 1731 р. Стефан Лукомський переходить на службу до Генеральної військової канцелярії. Досить швидко став старшим канцеляристом.

Подальша службова кар’єра полягала у посіданні відповідальних посад у козацьких полках Лівобережжя. Зокрема, він був сотником Прилуцької сотні Прилуцького полку (1735-1747), Яготинської сотні Переяславського полку (1751-1757). Знову повертається до Прилуцького полку, де очолює новосформовану Переволочнянську сотню (1758-1763). Водночас підіймається до рангу полкової старшини. З 1758 р. він — полковий суддя, а у 1760-1765 рр. був полковим обозним. Цікаво, що Переволочнянським сотником у 1763-1781 рр. був уже його син — Степан.

Під час війни з Османською імперією 1735—1739 рр. бав участь у придністровському та хотинському походах.

У 1743 р. Стефан Лукомський працював у складі Кодифікаційної комісії, яка упорядковувала традиційне українське право. Результатом цієї діяльності став кодекс законів “Права, за якими судиться малоросійський народ” – найвизначніша правова пам’ятка того часу.

Нащадки

Відомі два сини Стефана Лукомського, які також посідали помітне місце серед козацької старшини Гетьманщини. Згаданий вище, старший син Степан (1743 — раніше 1798). З 3 травня 1763 р. —  військовий канцелярист, у 1763-1781(2) рр. – Переволочнянський сотник (з 9 жовтня 1763 р. — бунчужний товариш на місці сотника, з 4 травня 1781 р. до ліквідації полково-сотеної адміністрації – повноправний сотник). Мав 381 підданого у прилуцькому повіті. Дружина — Марфа Михайлівна Огронович, донька полкового осавула.

Молодший син — Іван (1748 – ?). Розпочав службу з 1766 р. в Прилуцькому полку значковим товаришем. З 23 серпня 1767 р. — військовий товариш. 1771 — 1781 (?) рр. був журавським сотником. З 1781 р. — бунчужний товариш. З 1788 р. — колезький асесор. Мав у Прилуцькому повіті 366 підданих (1788). Володів Лукомською слободою. Дружина — Віра Йосипівна Прушинська, донька стародубського стольника.

Перекладач та літописець

Внесок Стефана Лукомського у тогочасну українську культуру полягав передусім у перекладах із латини творів св. Іоанна Златоуста та “Іудейської війни” Йосифа Флавія. Він також переклав з польської мови історичні та літературні праці XVII ст. (О. Гваньїні, С. Окольського, М. Титловського, Я. Рубинковського, С. Твардовського, М. Патлевського та ін.). Всі вони стосувалися козацької тематики, або ширше – подій в Україні та Східній Європі XVI-XVII ст.

Особливий інтерес становить щоденник Симона Окольського «Про війну Остряниці з ляхами 1638 р.» Наступні події козацько-шляхетського протистояння, аж до виступу Богдана Хмельницького були реконструйовані автором за козацькими літописами. У 1770 р., вже перебуваючи у відставці, Лукомський завершив працю з історії козацтва, національно-визвольної боротьби та державотворчих традицій українського народу — «Собрание историческое...» Описані у книзі події охоплюють період від початку завоювань литовського князя Гедиміна до кінця XVI ст. В її основі покладена хроніка О.Гваньїні та козацькі літописи. Праця в цілому має компілятивний характер. Однак і до нині зберігає наукове значення, оскільки містить запозичення з давніших українських писемних пам’яток, які не збереглися (насамперед з т. зв. «Руського достовірного літопису»).
Заслуговує на увагу й авторське тлумачення походження козацтва. На відміну від більшості польських авторів, чи козацьких літописців, які пропагували сарматську (хозарську) легенду, Лукомський схилявся до думки, що козацтво суто українське автохтонне явище.

Цікавим свідченням доби була «Автобіографическая «сказка» малороссійскаго лЂтописателя Стефана Лукомскаго» (1733 р.), вперше опублікована відомим істориком О.Левицьким у журналі “Киевская старина” за 1890 р. У документі, окрім інформації про родовід, навчання та перші службові здобутки нашого героя, міститься виклад політичної позиції тієї частини козацької старшини, яка схилялася до московської протекції, що з часом переросла в імперську лояльність. Однак, така позиція значною мірою була вимушеною, породженою занепадом власної козацької державності.

Рік смерті Стефана Лукомського точно невідомий. Наявні документальні матеріали свідчать, що це трапилося не раніше 1779 р.

Отже, наш земляк був типовим представником тодішньої української службової інтелігенції, т.зв. середовища «військових канцеляристів». Посідаючи значні посади у Гетьманщині, він не мислив себе поза культурницькою діяльністю, послідовно реалізовував свій талант на літературній та історичній ниві.

Джерело: cdu.edu.ua
Сайт Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького