Викладачі кафедри філософії, соціальних та політичних наук Павло Кретов, Оксана Пушонкова, Володимир Процишин взяли участь у науковому семінарі «Григорій Сковорода – мислитель, письменник, педагог», присвяченому 300-річчю з дня народження Григорія Сковороди. Важливим у розумінні значення цієї великої постаті є філософська рефлексія його спадщини.

Нижче наводимо фрагменти доповіді на семінарі доцента кафедри Павла Кретова «Ідентичність свободи: мовлення і час в українському міфі Г. С. Сковороди».

Постать Г. С. Сковороди для вітчизняної культури і філософської традиції, особливо в сучасних умовах, коли наповнюється справжнім змістом філософська теза про сутнісну тотожність духу українства та європейськості, не просто важлива чи знакова, а надзвичайно актуальна і необхідна для створення нової культурної міфології – як етнічної, так і філософсько-антропологічної, що стала б підґрунтям для формування нового розуміння та суспільної трансляції культурної і світоглядної ідентичності українства, поза збитковими й віджилими концептами меншовартості, «духовного позадництва» (М. Хвильовий), «шароварництва», культурної та філософської неавтентичності.

Сковорода певним парадоксальним чином утримує в собі цілісність, що сучасною європейською філософією фіксується як втрачена – синтез раціоналізму й гуманізму, самопізнання та соціального прогресу (як поліпшення суспільства через пошуки «внутрішньої людини» в собі), позначає антропологічно акцентований підхід до раціональності, що гіпотетично знімає антитетичність окремого й загального, Божого та людського, духу і тіла. Можна навіть говорити, що межа між раціоналізмом філософії (І. Кант), що продукує антиномії, та ірраціоналізмом містики і поезії (Б. Паскаль («Молитва Паскаля»), Я. Бьоме) долається в гуманістичному філософуванні Г. С. Сковороди, яке при цьому чуже будь-якому гіперболізованому антропоцентризму (наприклад, ренесансному). Можливо, знелюднений раціоналізм, який призводить до сцієнтизму, а отже і до світоглядного, етичного насамперед, вакууму, сучасною техногенною цивілізацією може бути подоланий саме через повернення до витоків гуманістичної традиції, що живила і філософію Нового часу та дух Просвітництва, та лежить в основі семіотично-ментального «коду Сковороди».

Видається, що постать Г. С. Сковороди під кутом зору маніфестованої проблематики для національної філософії є визначальною. Якраз позірний еклектизм творчості мандрованого філософа (який обумовив таку безліч її інтерпретацій) свідчить про внутрішню цілісність, про те, що осмислення і переживання феномену Сковороди позначає ситуацію вододілу між раціональною й ірраціональною складовою картини світу, маркером фіксації актуальних для сучасної європейської та вітчизняної філософії опозицій «раціоналізм – ірраціональний гуманізм», «суспільний прогресизм – індивідуальний містицизм», «зовнішній соціальний та технічний прогрес – самопізнання й самозаглиблення», навіть «загальне – одиничне». Можливо, філософський модус подолання через «мислення Сковородою» (Згадуючи спробу М. Мамардашвілі «мислити Прустом» в «Топології шляху…» 1984р.) згаданих опозицій можна позначити фукіанським терміном absenteeism (повна відсутність, невихід), який позначає самоусунення людини щодо theatrum mundi заради участі в theatrum philosophicorum, причому це в жодному разі не є втеча або ескапізм в будь-якому вимірі – від соматичного до екзистенційного.

Лімінальний статус мандрованого філософа, окремішність суб’єктивності Сковороди щодо зовнішнього, примарного світу тілесності за підкресленої уваги  до тіла як до репрезентації дива творіння, до signatura rerum як видива горішнього світу якраз підкреслюють присутність людини в обох світах – примарної тілесності та символічному, а також причетність до раціоналізму і містицизму одночасно. Можливо, саме такою є амбівалентна, антиномічна природа гуманізму. Проблематика теоандрії у  Сковороди,  неоднозначність її вирішення і складна проблематика боговтілення в писаннях філософа свідчить про те, що  нашому Першорозуму (М. Вінграновский), можливо, так, як Платонові, стало мудрості зупинитися за крок до окресленості, фіксації форми мисленого, «таємниці буття», до «ніщо», меж простору і часу в описі та мисленні світу, меж трансцендентного.

При цьому ми свідомо акцентуємо увагу не на служінні Сковороди (життя як позахрамова літургія), а на тому питанні, чи можна у принципі інтерпретувати філософську потугу Григорія Савовича моноаспектно. На нашу думку, його творчість можна лише пережити і будь-яка теорія (навіть у первісному грецькому розумінні θεω-ρία – Боже бачення) тут недостатня і, більше того – оманлива, оскільки передбачає так чи інакше певну схематизацію, а отже, спрощення.

Безодня нехитрого слова, або просто, мов Біблія – ось безмежна глибина за позірними еклектизмом і простотою текстів «невловного птаха» Сковороди (діалог «Книжечка, що називається Silenus Alcibiadis, тобто ікона алківіадська». У цьому сенсі можна сказати, що філософування Сковороди систематично заперечує системність, а його раціоналізм є лише вступом, дверима до практичної філософії як до «християнського добронравія».

Павло Кретов

• Попередня
• Наступна