Влада Януковича виявилася не зовсім українською
Аби збагнути сутність, масштаби, значення, уроки Революції Гідності зими 2013-2014 років, потрібно навчитися розуміти не лише видиму сторону цієї події, а й латентний її бік. Скажімо, до причин спалаху народного спротиву віднести постколоніальний характер мислення та дій тогочасних можновладців. Відносно недалеке совєтське минуле, зростаючий великодержавний вплив Росії на внутрішні справи України, передусім у медійному просторі, гуманітарній сфері та по лінії спецслужб, мало лишали місця для сумнівів, хто був справжнім учителем «вічного учня» (В.Януковича). І Москву, й офіційний Київ лякали інноваційні перспективи розвит­ку української держави й нації. «Учитель» наполегливо вимагав бездоганного дотримання своїх вказівок, «учень» же, своєю чергою, не просто готовий був іти на безкінечні компроміси й поступки, а й відчував велику провину перед кремлівським авторитетом за, так би мовити, «надмірну самостійність» своїх попередників у внутрішній і зовнішній політиці. Отож, на ментальному рівні, не кажучи вже про ідеологію та публічну риторику, легітимно обрана «команда» В.Януковича виявилася не стільки українською, як проросійською, а в історичній рет­роспективі — малоросійською. Ознаки її вороття в минуле століття спостерігалися в усьому: в легких відповідях на складні питання, поверненні до ідеї написання «спільної історії», репресіях проти опозиції, причому не лише «бандерівської», а будь-якої. Усе це збільшувало дистанцію у взаєморозумінні між режимом і патріотично налаштованою частиною громадян. Останньою краплею терпіння людей стала відмова «не зовсім своєї», як з’ясувалося, влади від євроінтеграційного курсу.

Про національну гордість українців
Події зими 2013-2014 років на центральних вулицях Києва, багатьох регіональних міст і сіл засвідчили, що в українців є свої інтереси, і вони не лише соціальні. А, крім них, є ще щось, що вони цінують, і власне якими можуть бути, коли його, те щось, у них намагаються відібрати. Євромайдан, який переріс у Революцію Гідності, продемонстрував вияв вищих людських чеснот, що їм дивувалися й перед ними схилялися гості з країн розвиненої демократії. Спротив став направду гідною відповіддю режиму тієї частини суспільства, котра не бажала задовольнятися наслідуванням «істини мертвого тексту», а прагнула «жити живим життям». Замість імітації національної державності, яка простежувалася в політиці В.Януковича й відчутно принижувала громадян, їм хотілося реалізації своїх справжніх мрій і можливостей. Не дивно, що це була насамперед молодь, і вже в широкому соціокультурному контексті — більшість населення України.
Активізація ролі громадянського суспільства сприяла такому самобутньому для всього постсовєтського простору явища, як пробудження обивателя. Незалежні від держави інституції, котрі постали за почином самих громадян, створили суспільний прецедент, де кожний міг бути самим собою, а не грати чужі, штучно нав’язані йому ролі. Це зумовило творення нових ініціатив, спрямованих до набагато кращого задоволення загальних потреб. Так постало унікальне явище — пріоритетність у структурі національної гордості «людини Майдану» почуття її особистої причетності до боротьби за українську справу, яке на деякий час витіснило з першої позиції традиційний предмет цієї ж таки гордості — літературну та мистецьку спадщину українських поетів, письменників, композиторів, виконавців, успіхи спорт­сменів та ін. Украй важливий досвід, сьогодні, на жаль, помітно призабутий.

Євромайдан стає… революцією
Політичний режим, як він сформувався за кілька років перебування на посаді Президента України В.Януковича, намагався поставити під свій контроль усі сфери суспільства. Думка про те, що, мовляв, настав «наш час» (малася на увазі зміна настроїв виборців унаслідок «народного розчарування в Ющенку»), спочатку була тактикою очільника «синьо-білих», а з часом перетворилася на стратегію його егоїстичних та честолюбних устремлінь. Насправді ж ситуація в суспільстві виглядала багато в чому інакшою та непередбачуваною. Хоча людям, зокрема й пересічним громадянам, і навіть деяким представникам політичної опозиції, здавалося, що всі вони перебувають під системним наглядом, до справді тотального контролю було ще далеко. У таких умовах чи не найпотужнішим «опозиціонером» авторитарній владі постала духовна сфера українців. Власне завдяки їй заклики євромайданівців «до революції» в умовах, коли Янукович продемонстрував небажання йти на будь-який серйозний компроміс у питанні євроінтеграції, знайшли відгук у серцях мільйонів. Цей відгомін сакральних почуттів підвищив рівень протистояння, водночас остаточно легітимізував лідерів Євромайдану, бо, як відомо, довіри до них попервах було менше.

Небесна Сотня — обставини з’яви
Події розгорталися так, що важливо було зірвати маски оманливого благочестя, фальшивої шляхетності та недоречної сентиментальності з колективного обличчя зрадливого політикуму. Тут дещо уточнимо — йдеться про всіх без винятку політиків, почасти й тих, яких породжував сам народний спротив режиму. Потрібна була вища правда, і вона невдовзі з’явилася. Євромайдан генерував людей, котрі готові були йти на смерть за ідеали, без яких, своєю чергою, неможливі були затребувані самим життям переміни. Щоправда, через низку обставин ці ідеали невдовзі виявляться надмірно складними для широкого загалу й люди, де гуртами, а де поодинці розчаровуватимуться в них (сьогодні лише близько 28% громадян України гордяться Революцією Гідності). Перші євромайданівці загинуть до
18 лютого. Вихідців із Черкащани серед них не було. Вони з’являться в наступні дні, коли перелік убитих піде на десятки. Як відомо, масові розстріли триватимуть протягом 18-21 лютого.

Революція Гідності: регіональний вимір
18-20 лютого Черкащина втратила шістьох Героїв.
Цей сумний перелік розпочався з загибелі Максима Максимовича Горошина, уродженця с.Басань Пологівського району Запорізької області, який проживав у с.Грушківка Кам’янського району. Максим загинув 18 лютого 2014 року під час сутичок на Інститутській вулиці поблизу урядового кварталу, отруївшись газом від гранати.
19 лютого віддав життя за Україну 36-річний Віктор Григорович Чернець — мешканець с.Подібна, яке на той час входило до складу Маньківського району. Трагедія трапилася на трасі Одеса-Київ. Там жителі смт Маньківка, м.Умань та інших населених пунктів установили блокпости, аби перешкоджати «тітушкам» і спец­призначенцям із південних областей їхати до Києва, де відбувалися основні революційні події. Водій невстановленого джипа, який «пробивав» дорогу підрозділу внутрішніх військ, на великій швидкості збив Віктора. Пролилася кров і це радикалізувало настрої серед протестувальників, на боці яких була вже більшість населення. Наступні дні позначилися зростанням напруги, навіть стріляниною з боку прихильників Януковича. Але владі це вже не допомагало — протести посилювалися, зростав рівень організації, координації та консолідації громадських активістів. Загалом же зіткнення на трасі Одеса-Київ та інших комунікаціях засвідчили, що перемога Революції Гідності навряд чи була б можливою без підтримки її демократично налаштованих людей у регіонах.
Того ж дня пішов із життя 30-річний Юрій Олександрович Пасхалін. Родом із с.Носачів (на той час Смілянського району). Він у протистоянні з «невідомими» силовиками отримав кілька вогнепальних поранень, що виявилися несумісними з життям. Ворожа (бо ж яка іще) автоматна черга обірвала молоде життя — сина, батька, патріота й громадянина.

Чорний четвер
У четвер, 20 лютого, у столиці загинуло найбільше борців проти антинародного режиму — 49. Його проросійський характер уже не викликав сумніву, хоча, можливо, багатьом людям ще не хотілося в це вірити. Черкащина втратила трьох земляків.
Найстаршим виявився 51-річний Андрій Степанович Саєнко, який народився в м.Сміла і на той час мешкав у Фастові. Куля снайпера вразила його на пішохідному місточку поблизу готелю «Україна».
Ще один постріл із даху на вулиці Інститутській обірвав життя вихідця з м.Тальне, 47-річного Юрія Григоровича Паращука — батька трьох дітей, який проживав у Харкові, був громадським активістом «зі стажем», волонтером. У ті дні він рятував людей, не маючи жодних захисних засобів, навіть шолома.
Наймолодшим виявився 29-річний Віталій Віталійович Смоленський. Уродженець с.Фурманка Уманського району, він жив і працював у Києві. Всі обставини його загибелі з’ясувати не вдалося, бо тіло Героя було знайдено на подвір’ї, поблизу Михайлівського золотоверхого собору. Ймовірно, також «попрацював» ворожий снайпер, лишивши сиротами цього разу двоє маленьких дітей.
Отож, багатозначний у світовій історії термін «чорний четвер», який в Україні тоді асоціювався з прийняттям 16 січня 2014 року парламентом Януковича так званих «диктаторських законів», люди почали ототожнювати з масовим розстрілом євромайданівців.
Героєм Небесної Сотні називають і громадського активіста, журналіста Василя Миколайовича Сергієнка з м.Корсунь-Шевченківський.
4 квітня 2014 року невідомі викрали Василя з двору власного будинку. Наступного дня його тіло знайшли у Виграївському лісі за 15 кілометрів від міста зі слідами знущань. Оскільки, окрім суспільно-громадської та професійної діяльності, Василь Сергієнко ще був заступником голови Народної Ради Корсунщини, активісти місцевої самооборони не мали сумніву, що це звіряче вбивство було скоєне з політичних мотивів та було безпосередньо пов’язане з його громадською діяльністю. Було очевидно, що такий страшний злочин вчинили з метою залякування інших активних громадян, щоб позбавити їх бажання надалі контролювати та чинити тиск на корумповану владу.

Післямова
Своїм свідомим вибором, громадянською позицією та конкретними діями Герої Небесної Сотні засвідчили: український народ лише тоді може сподіватися на гідне життя, коли в переломні моменти історії його кращі сини спроможні виявляти козацький дух дідів-прадідів, у помислах та вчинках сягати духовних і національних вершин свого буття (словами Ю.Паращука, «служити «місії від Бога»). Усі вони — Герої. Від імені держави посмертно удостоєні найвищого ступеня відзнаки в Україні. А втім, сакральний зміст слова Герой набагато вищий. Тому й сучасним державним мужам — високопосадовцям, чиновникам — є чого повчитися в людей, що зробили крок у безсмертя. Пам’ятаймо також про велике родинне горе: батьки втратили синів, дружини — чоловіків, діти — батьків. Тож усім і кожному потрібно зробити все, аби ця жертовність не була даремною. А ще не варто раз у раз запитувати себе одне й те ж: що, мовляв, дала нам Революція Гідності? Бо дала вона найголовніше — свободу, можливість бути собою, засвідчила факт української невмирущості. Тож вчімося любити, вірити, молитися, гуртуватися, перемагати, а не вічно чекати чогось від когось чи сподіватися на чиєсь щось.
Слава Україні! Героям Небесної Сотні — вічна слава!

Юрій Присяжнюк, професор кафедри історії України

Джерело: http://www.kray.ck.ua/suspilstvo/zvitjaga/item/24659-nebesna-sotnya-podvig-lyudey-ta-uroki-istoriyi#.Yg3mBWFBzIU