Інтродукція

В цікавий час ми живемо. За історичну мить, якихось 50-60 років, суспільство блискавично пройшло шлях від примітивних патефонів, на яких крутилися величезні крихкі платівки з однією погано відтворюваною тихесенькою піснею чи мелодією до мініатюрних флешок, кожна з яких здатна вміщати колосальні бібліотеки, тисячі кольорових фото, безліч відео та аудіозаписів. Замість примітивного пристрою для відтворення звуку кожен пересічний громадянин в поєднанні з Інтернетом, тепер на величезному пласкому екрані здатен отримати практично невичерпну кількість інформації у вигляді тексту, зображення, кольору. Це вражаюча технічна революція також відбулася десь протягом 1960-2010-х рр., тобто саме за ті ж півстоліття.

До речі, майже за цей же час відбулася ще одна разюча зміна. Від часу (а це знову же злам 50-60), коли в багатьох радянських сім’ях одежина від страшенної нестачі латалася, штопалася, лицювалася (останнє потребує спеціального пояснення: пальто, костюм чи сукня, які були зовні вже зношені, перешивалися внутрішньою стороною тканини назовні і в такий спосіб – якби оновлювалась) ми дісталися доби, коли добротні джинси навпаки – спеціально перетворюються на лахміття!

Ще один штрих. Знову ж таки, за цей же період, практично у всіх розвинутих країнах світу перше місце серед усіх недуг посіли хвороби від переїдання!

Наостанок. Значна частина населення нашої планети, за допомогою марсоходів, мандрує поверхнею червоної планети, розглядаючи на екранах свого ПК його вражаючі пейзажі, однак інша… продовжує перебувати в буквальному розумінні цього слова на стадії первісного суспільства.

Заперечити важко, але при чому тут археологія? Яке вона має до цього відношення? Саме пряме. З одного боку, приведене вище це неспростовний доказ того, як за, в археологічному плані, буквально за одну мить, людина здійснила вражаючий технологічний прорив.

А з другого, – наочна ілюстрація не менш вражаючої нерівномірності темпів цивілізаційного прогресу навіть на географічно близьких територіях. Порівняймо для прикладу: Сінгапур – Нова Гвінея, Монголія – Південна Корея. Прикладів безліч.

 

Що таке Університет?

Як на наш погляд – це науковий заклад, де не лише опановують певну професію, але, насамперед, вчаться думати. Вчяться на основі накопичених знань логічно мислити, співставляти відомі факти, здобувати нові, висувати гіпотези і на цій плідній базі відкривати нове, ще не звідане.

Тут перед кожним науковцем, а в справжньому класичному університеті, до числа яких по праву відноситься Черкаський національний, кожен член його спільноти, в тому числі і всі студенти, починаючи з першокурсників, які також безперечно є науковцями, з єдиною, але такою хвилюючою приставкою – молодими, в яких ще все попереду, – відкриваються безкінечні глибини Пізнання. Саме так, – безкінечні, а тому такі заманливо хвилюючі.

Згадаймо мудрий вислів: ми не знаємо навіть того, скільки ми ще не знаємо!

 

Легенько проілюструємо цю тезу неспростовним фактом з царини геологічної історії планети. Не будемо торкатися фізики макро- та мікрокосмосу, – тут сам чорт ногу зломить, чого варта одна лише концепція Першовибуху!

Поклади кам’яного вугілля за нинішнім (саме нинішнім) Полярним колом: Шліцберген, Воркута. В його пластах численні відбитки теплолюбних рослин. Не менш вражаючі поклади кам’яного вугілля сьогодні відкриті і під кількаметровим льодовим щитом Антарктиди.

Чи таке. В 80-х роках на Кольському півострові було пробурено найглибшу в світі свердловину глибиною, по пам’яті, 12200 метрів! Досягнення само по собі вражаюче, але мене особисто ще більше вразило те, що в кернах породи, піднятих із глибини порядку 9000 метрів чітко зафіксовано чисельні залишки мікроорганізмів. Але ж на Кольському півострові свердловину заклали саме тому, що тут найстаріші в геологічній історії планети породи виходять прямо на поверхню. І раптом таке… Як бачимо, минуле Землі так само повне незвіданого, як і зоряне небо, яке кожному відкриває свої безмежні обійми вдалині від світлової засвітки електричних вогнів великих міст.

Карантин, поряд із незручностями, але ж все має не лише «-», але й «+», дав можливість групі ентузіастів кафедри археології більш енергійно зосередитися на проблемі, які в останнє десятиліття привертає все більшу увагу археологів, а саме – Потоп. 

 

Певною мірою наші колеги вже доторкнулися до неї вже не лише теоретично, а й цілком практично, організувавши навесні 2019 р. експедицію до Нагірної Месопотамії, де міжнародна археологічна спільнота веде активні дослідження величезного комплексу храмових споруд Гебеклі-Тепе, які належать саме до цього періоду – 10-12 тисяч року тому.

Спочатку німецько-турецька експедиція, а потім й спеціалісти інших країн (Великобританії, США), починаючи з 1960-х років ведуть все більш активні дослідження величного комплексу «допотопних» храмів – саме так, справжніх храмів, діаметром до 30 метрів, з підлогою із добре полірованого вапняку. Численні Т-подібні колони храмів, прикрашені майстерним різьбленням по каменю, які зображують тогочасний тваринний світ цієї місцевості: кабани, лисиці, бики, леви, газелі. Багато зображень птахів, особливо грифів. Вага багатьох колон – 10-20 тонн. А деякі сягають і до 50 т. І це  на той час (вік багатьох колон і барельєфів сягає 14 тис. років), коли людина, згідно існуючих поглядів ще не знала навіть кам’яної сокири.

Ці місця історики називають «родючим півмісяцем», адже 12 тисяч років тому клімат Месопотамії був м’яким і привабливим. Справжній рай на Землі. Це не просто метафора. Адже саме в цих місцях, як вказано у Святому письмі, і містився Біблійний Рай! А зовсім неподалік гора Арарат, до якої пристав ковчег праведника Ноя. В іншому напряму, але теж неподалік, – Вавилонська вежа. Можна навести ще довгий перелік цікавих фактів, які вказують на виключність цього регіону. Чого варта близькість Палестини.

Якщо перейти від легенд та міфів (ми ніяким чином не відкидаємо їх, сприймаємо безумовно не у всій повноті, але, те, що вони таять в собі зерно істини, деформоване переоповідачами і запнуте завісою віків, сумнівів не викликає) до більш прозаїчних предметних речей, то сьогодні і суто академічна наука обстоює точку зору, що саме тут людство вперше почало вирощувати пшеницю, одомашнило диких кіз і овець, приручило велику рогату худобу. Згодом, зовсім поряд було започатковано і металургію, спочатку міді-бронзи, а невдовзі – і заліза.

А потім сталося щось дивне. На планеті настав час надшвидких змін клімату, а отже і умов цивілізаційного розвитку.

Важливість геодетермінічних чинників цивілізаційного прогресу добре ілюструє такий крилатий вираз – «сучасна європейська цивілізація розвинулась в «піджачному поясі». Тобто в сприятливих природно-кліматичних умовах.

Щодо темпів зміни клімату в період 12-10 тис. р. до н. е., то привернемо увагу до величезних кладовищ мамонтів в гирлі річки Лени та на Новосибірських островах, які на той час були віддалені від континенту (!). Могутні тварини гинули не від старості, а в розквіті сил. Не мали й проблем із їжею. В більшості особин пащі й шлунки повнилися щойно з’їденою травою. Туші тварин збереглися при цьому на диво. Створюється враження, що всі вони в лічені години потрапили у велетенську морозильну камеру.

Дещо інше бачимо у Західній півкулі. Тут, в преріях півночі Сполучених Штатів та Півдня Канади розсипано тисячі пагорбів, які складаються із суміші ґрунту та чисельних кісток тварин, які ймовірно утворилися під дією велетенського валу води. Час той же – 12-10 тисяч років до нашої ери. При цьому низка американських дослідників вказують, що Великі озера – це і є залишки того величезного водного басейну, який «пройшовся» по півночі Штатів та Канади.

Певний матеріал для подальших міркувань дає порівняльний аналіз міфів народів, які проживали на відстані, яка виключає можливість запозичень. Порівняймо: біблійна оповідь про Ноя й епос про Гільгамеша; паралельні міфи індіанців Центральної та Південної Америки; давніх індійців (Риг-Веда) й персів (Зенд-Авеста); можна згадати й єгиптян. Всі вони, із доволі несуттєвими відмінностями оповідають про те, що зміна клімату відбулася майже миттєво.

 Незліченна маса води з оглушливим ревом почала через доволі вузьку пройму виливатися у велику природну чашу на місті сучасного Чорного моря. На той час це було велике прісноводне озеро, доволі глибоке в центральній своїй частині, яке займало приблизно 50% нинішнього Чорного моря. Цей велетенський водолив потужністю сотні Ніагар бив роками, створюючи при цьому незрівнянної сили ревище, яке розносилося навкруги. Зрозуміло, що це вражаюче явище добре закарбувалося у пам’яті всіх довколишніх племен, які дуже густо заселяли добре захищену від холодних вітрів, затишну і сповнену сонячного тепла і щедрої рослинності  западину.

Цей планетарний катаклізм має лише одне пояснення – раптове зміщення земної осі (їх в геологічній історії планети налічують декілька). Одним з наслідків став швидкий підйом рівня світового океану (за різними оцінками 80-120 метрів), утворення Гольфстріму, а відтак можливо й знищення декількох потужних вогнищ прадавньої цивілізації, відголоски яких дійшли до нас в образі легендарної Атлантиди. Та й чи такої вже легендарної? Згадаймо лиш про чисельні незрозумілі пам’ятки Середземномор’я, як-то Кріт, Сардинія. Всі вони, до речі, тяжіли до континентального шельфу, а отже швидко опинилися під товщею морської води.

Та чи й тільки Середземномор’я? А вражаючі підводні споруди японського Йонагуні чи на шельфі поблизу Багамських островів, Індостану. Не кажемо вже про фактично все ще незвідану підводну Океанію! Під воду пішли величезні території континентального виміру. На користь цієї гіпотези сьогодні свідчить вже дуже багато переконливих фактів, здобутих завдяки бурхливому розвитку підводної археології. Якщо про Атлантиду розповідають лише нечисельні легенди, то протягом останніх десятиліть завдяки все більш технічно досконалому спорядженню аквалангістів, яке дає  їм тепер можливість обслідувати артефакти на глибинах до 100 метрів, в науковий обіг введено неспростовні речові артефакти. Але про них дещо згодом.

 

 

професор Анатолій Морозов,

завідувач кафедри археології та спеціальних галузей історичної науки

• Попередня
• Наступна