Це — історія пам’яті дівчини, яка у 18 років обрала шлях військової.

Текст підготувала платформа пам'яті Меморіал, яка розповідає історії полеглих українських військових та вбитих ворогом цивільних людей, спеціально для Української правди в межах проєкту "УП100. Сила жінок".

Олеся Михайленко навчалася заочно в ННІ міжнародних відносин, історії та філософії. Закінчила Черкаський національного університету імені Богдана Хмельницького у 2021 році. 24 лютого  2022 року вона зустріла у Маріуполі, разом з бійцями «Азову», до яких вона приєдналася. 

Її все ще чекають з Азовсталі.

Про свою героїчну доньку згадує мама,  Надія Михайленко.

«Донька приїжджає і каже: "Я – Леся". Питаю: "Ти скоротила так своє ім’я?" А вона відповіла, що це її позивний — на честь Лесі Українки". А чому не повністю, з прізвищем?" "Мамо, я ще не доросла до Лесі Українки"», — розповідіє пані Надія.

Її донька Олеся перестала виходити на зв’язок 8 травня 2022 року. Тоді на бункер «Азовсталі», де вона була з побратимами і посестрами, росіяни скинули бомбу.

Досьє «УП»:

Олеся Михайленко

Девіз, гасло життя: Contra spem spero!

Улюблена страва: мамині пиріжки, страви з м’яса

Місце, де любила бувати: біля моря

Улюблена музика: українські гурти

Улюблений фільм: «Пропала грамота2

Хобі: вишивка бісером, читання, психологія

Мрія: здобути другу вищу освіту, створити сім’ю

 

«Біля неї всім було тепло»

Рідні і близькі згадують Олесю цілеспрямованою, життєрадісною, відповідальною, щирою. Любов, допомога іншим, сміливість, офіра — це про неї.

«Біля неї всім було тепло», — каже мати Надія Михайленко.

Олеся любила красиво одягатися. Цінувала сім’ю. Як тільки випадала нагода — під час служби приїжджала до рідних. Пишалася батьком і братами, які стали на захист України ще в 2014 році.

«Була дуже розумною. Світлою. Ідейною. Хотіла зробити свій внесок в історію. Вона — ідеалістка, яка прагнула змінити світ на краще», — згадує подругу Надія Гурзан. Дівчата разом служили в «Азові».

Народилася Олеся у селі Воскресенка Запорізької області. Наймолодша дитина, єдина донька в сім’ї, де було троє хлопців. Змалку любила допомагати батькам. Обожнювала читати й слухати казки, а найулюбленішою була — «Коза-дереза». Співала, вишивала бісером.

У батьків були диски з казками Сашка Лірника, й одного разу дівчинка написала йому листа, який казкар зачитав в етері радіопрограми. Раділа цьому вся Воскресенська школа.

«За що би не бралася — мала дійти до глибини. Мала багатогранні вподобання. Була працьовита. Любила допомагати всім. Маленькою бралася до роботи, яка була для неї важкою. Ти її не відгониш — вона буде працювати. Це в неї отак і по життю було», — каже мати.

У початковій школі Олеся приєдналася до танцювального колективу, з яким їздила виступати. У Любимівці, куди згодом переселилася сім’я, і танцювала, і співала акапельно.

Пізніше, уже під час служби, до співу не поверталася: хотіла займатися цим професійно або ніяк. Співала Олеся гарно, згадує мама. Вкладала спати племінників під колискові — а їх у неї було троє: Андрій, Максим і Марта.

У 2014 році сім’я переїхала у Бурштин Івано-Франківської області. Батько Володимир і двоє братів, Ігор та Данило, стали на захист України. Олеся ж захопилася історією й самостійно готувалася до ЗНО.

«Захотіла, побачила ціль і перешкод не було», — згадує мати.

Після закінчення школи у 2017 році Олеся вступила на спеціальність «Історія та археологія» у Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького. Заочно, бо хотіла працювати. Тоді ж пройшла бухгалтерські онлайн-курси.

Однак попрацювати за цією спеціальністю не встигла — у березні 2018-го приєдналася до «Азову». У планах було отримати фах фінансистки в Маріупольському державному університеті, а згодом — вступити на магістратуру за спеціальністю «Історія та археологія». Хотіла навчатися там, щоби бути ближче до місця служби.

Олесі вдавалося поєднувати навчання і службу — сесії закривала швидко. Вона захоплювалася Лесею Українкою, науковицями й багато читала. Перейнялася постаттю полковника Армії УНР Петра Болбочана, про якого написала дипломну роботу. А під час захисту посперечалася з головою комісії, і в результаті отримала нижчу оцінку — четвірку, хоча державний іспит склала на відмінно.

 

«Я ще не доросла до Лесі Українки»

"Олеся дала мені зрозуміти — дружба між жінками дійсно є. Вона була настільки позитивною… Будувала плани, рухалася вперед. Добре навчалася, а платити за іспити — це для неї було щось нереальне», – згадує подруга Надія.

До «Азову» Олеся прийшла у 18 років. У підрозділі, де також служили її батько й брат, на той час бракувало спеціалістів. Тато запропонував Олесі приєднатися, відтак вона стала діловодом у речовій службі.

«Це було очікувано. Я і старший брат були в "Азові". Їй була не чужа боротьба за Україну, за виживання нашої держави. Все було обговорено, озвучено всі ризики: що таке служба, армія та війна», — каже Данило Михайленко.

Два місяці випробувального терміну Олеся пройшла на відмінно, згодом її оформили офіційно.

Олеся скрупульозно виконувала обов’язки на службі, бувало, що працювала і на вихідних. Її вклад був вагомим, згадує подруга Надія й додає: не кожен у юному віці може бути таким свідомим і настільки любити свою країну.

Олеся служила й жила в одній кімнаті з Вітою Муравйовою на псевдо «Ліна». Вона була на «Азовсталі» та разом з іншими оборонцями Маріуполя потрапила в полон, звідки повернулася у 2023 році. Жінка згадує, що Олеся — дівчина зі стержнем. Строга у роботі.

«Характер пацана. Багато чого могла добитися наполегливістю. Якось підрозділ вирушив на полігон, один із військових каже: "Хто видав їй (Олесі .– ред.) зброю? Я її і без зброї боюся», — каже Віта.

Між Вітою й Олесею різниця у віці — 25 років. Однак це не стало на заваді їхній дружбі.

«На море? Пішли! В кафе — пішли в кафе, — згадує подруга. — А ще вона дуже любила своїх племінників. За два місяці до їхніх днів народження ми разом шукали в інтернеті, що ж їм подарувати… Мала багато вишиванок, красиве вишите плаття. Мріяла мати свою квартиру, казала: "Все, економимо". Їй подобався Івано-Франківськ, придивлялася до житла у цьому місті».

Подруга згадує — Олеся, хоч і мала плоскостопість, бігала по 10 кілометрів, щоби здати нормативи. Було складно, але це її не зупиняло.

Олеся бачила себе в армії, перед повномасштабною війною підписала контракт на 5 років з «Азовом».

 

«Не цілуйте фото — мене поцілуєте»

Перед повномасштабним вторгненням діти порадили мамі Надії переїхати на захід України. Жінка послухалася. Її чоловік, син, брат і донька зустріли 24 лютого 2022 року в Маріуполі. Згодом бійці перемістилися на «Азовсталь». Спершу Олеся була в речовій службі, а згодом стала телефоністкою. Час від часу з нею бачився брат Данило. Перекидалися кількома словами.

«Було важко, ми берегли кожну мить, коли можна побачитися», — згадує військовий.

Мати так пригадує ті дні:

«Я боялася заснути. Думала, як засну — щось станеться. Спершу вони не давали про себе чути, бо не було зв'язку. Згодом він став пробиватися. "Мамо, не хвилюйтеся, ми обов’язково побачимося", — говорила Леся. Я казала їй, що цілую фотографії на телефоні, а вона: "Не треба – мене поцілуєте"».

Після Великодня мати Надія їздила на акцію у Київ — аби азовців визволили з окупованого Маріуполя. Олеся ж підтримувала рідних, як могла. Вона пересилала гроші дружині Данила Юлії, щоб та купила великі букети тюльпанів і подарунки племінникам. Казала, що це приносить їй щастя. Переживала, чи в близьких у тилу є їжа.

«Найбільше вона нас підтримувала, коли була на "Азовсталі". Старалася писати, постійно просила, щоб ми робили фотографії малих і їй надсилали. Більше турбувалася про нас, ніж про себе. Казала, що все буде добре, що ми зустрінемося. Скоро наші переможуть, Маріуполь звільнять. Ще трошки залишилося почекати"», – ділиться Юлія Михайленко, дружина брата Данила.

«У неї була така сильна надія, що мене підіймала. Не я її, а навпаки», — додає мати.

Пані Надія згадує — на «Азовсталі» донька, яка мала волосся по пояс, обрізала косу.

«Скинула фото, у руках тримає свою косу. Написала: "Мої бажання збулися", – розповідає мати. — Раніше ж Олеся казала, що хотіла би стрижку каре».

Останній раз донька написала Надії о 10:00 8 травня 2022, а близько 14:50 на бункер «Магазин 20», де вона була разом із побратимами й посестрами, росіяни скинули бомбу. Почалася пожежа. Відтоді — більше жодної звістки.

«Говорили, що цей бункер сильно завалило, й вони не могли вижити. Не знаємо, як було всередині. У нас немає збігу ДНК, а як мені казали: поки немає ДНК, надія не померла», — говорить мати.

Віта й Олеся були у різних бункерах на «Азовсталі», лише іноді їм вдавалося побачитися.

Недовго перебували разом на позиції «Магазин 20». Потім Віта опинилася на «Норі», і це врятувало їй життя.

«Ми бігали на "Магазин 10", щоб написати повідомлення рідним, що живі. А потім туди прилетіло, там багато було загиблих... Коли прилетіло на "Магазин 20", ми почули по рації повідомлення про тих, хто вижив там. А хлопці, які прибігали до нас по продовольство, сказали, що "Магазин 20" – все», — пригадала посестра Олесі.

Віта згадує — один із військових сказав тоді: «Не смійте без підтвердження говорити, що вони загинули. Ви були там? Ви бачили, як вони загинули?». Тому в полоні вона ніколи не думала про Олесю як про загиблу.

Contra spem spero

Подрузі Надії Олеся надсилала фото і відео з «Азовсталі» й запевняла: все буде добре. Як би не було, дівчина надіялася на краще й не раз цитувала: «Contra spem spero!»

«У мене Олеся асоціюється зі сміхом, теплими вечорами, підтримкою. Знала, що прийду до неї, і мені буде добре. Її дуже сильно бракує. На жаль, її не стало саме на мій день народження. До останнього мені не вірилось, що це відбулося. Навіть зараз я не можу прийняти те, що її немає. У мене таке відчуття, що вона ніби десь на службі, десь далеко, і ми от-от зустрінемося. Мені стає легше, коли я пишу вірші, бо в них я з нею спілкуюся. Олеся, як й інші дівчата, які загинули, заслуговують поваги. Пишаюся, що знала цю дівчину», — ділиться подруга Надія.

Старший солдат Олеся Михайленко посмертно нагороджена орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

«Завжди будемо пам'ятати тих, хто загинув у боротьбі за Україну. Загальнодержавна пам’ять — важлива. Ці люди стали на оборону держави, цінностей і віддали своє життя. Це має бути утверджено на століття», — вважає Данило Михайленко, який повернувся з полону й продовжує захищати Україну.

Дядько Олесі Юрій загинув на «Азовстасталі» у бункері «Магазин 20».

Батько Володимир пережив полон й зараз служить в «Азові».

На Олесю чекають вдома.

Джерело: Українська правда
Джерело: cdu.edu.ua
Сайт Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького

• Попередня
• Наступна