Hовини
Соборність — це єдність людини й суспільства, відповідальність усіх за всіх, що в ідеалі потребує особистого духовного вдосконалення та загального національного ствердження. Як філософський і моральний принцип, ідея соборності спрямована до широкого загалу, водночас до кожної людини, яка має здоровий глузд, проте передусім вона адресована елітним прошаркам населення.

Вважається, що практичне застосування технологій соборності потерпає від некомпетентності, егоїзму та зрадництва політиків. Чи справді це так? Не складно помітити, що в Україні саме «мисливці за владою» схильні «печалитися» за відсутністю злагоди в суспільстві, затребуваних часом консолідуючими та інтегруючими процесами, але при цьому вбачають ці недоліки майже виключно у своїх політичних опонентів, опозиційно налаштованих активістів, зрештою — протестній поведінці виборців. Із користю для власної репутації вони з легкістю переводять стрілки, так би мовити, «з хворої голови на здорову».


Науковці наголошують, що український політикум давно грає саме цю гру. І це тоді, коли більшість пересічних громадян вважає, що державний лад в Україні є незадовільним, потребує змін. Не менше й тих, які вірять, що можновладці не здатні опікуватися інтересами народу. Так чи так, але найнебезпечнішими для України є уявлення людей, що граничну загрозу для держави становить сама владна верхівка, а не зовнішні вороги, сьогодні — Російська Федерація, яка 8 років тому розв’язала війну й нарощує свої зусилля. А тут уже відповідальність політиків і народу взаємна.
Соборність має бути стрижнем ефективності будь-яких державних дій (реформ), які потребують національної єдності. Але практичне вживання цього підходу містить багато ризиків і пасток. Зазвичай політики не спроможні їх уникати, надто коли обіймають посади й отримують нагоду чванливо ставитися до «підлеглих». Тоді їхні заклики до консолідації перетворюються на інструмент маніпулювання свідомістю людей (виборців), а ідея соборності «працює» виключно на збереження персональної влади, що апріорі руйнує національну єдність.
Якщо за світоглядом й ідеологічними переконаннями керівник є прагматиком (а таких у наш час — більшість), державна структура, партія чи, як тепер модно казати, «команда» нерідко перетворюється на своєрідне «офшорне» соціальне середовище, де комфортно почувають себе лише особи спільного з лідером ментального виду. Решта ж колег чи однопартійців відчувають не бажану корпоративну співдружність у межах організації чи соціальної групи, а незатребуваність і «обійденість».
Отож, варто добре розрізняти соборність як, по-перше, клановість партійного апарату, по-друге, згуртованість натовпу, по-третє, єдність нації. Власне перша з них є механізмом мобілізації електоральних сил, друга — технологією маніпуляції тим же електоральним середовищем, і лише третя покликана реалізовувати особливо піднесену форму життя, що ґрунтована на духовних засадах, із притаманною ієрархією цінностей.
Досвід політичних виборів в Україні засвідчує: люди спроможні «соборити» навколо спільного для ситуативної більшості вибору. Щоправда, стан позитивних емоцій, як це, скажімо, часто буває після виграшу улюбленої футбольної команди, у цьому разі не спрацьовує, а спалах патріотичних почуттів діє недовго. Фактом є те, що політики, які протягом 30 останніх років опинялися на державних посадах, жодного разу не використали ситуативного консолідованого стану в національних інтересах. Усе ж більше компліментів тут заслуговують ті з діячів, які перемагали за підтримки Майданів 2004 та 2014 років, проте потрібного запалу єдності не вистачало й у них. Якщо до сказаного додати, що, на жаль, на всіх «мирних» виборах сучасності національний пріоритет як для електорату, так і більшості політиків не був визначальним, ситуація виглядає гнітючою.
Фактично перед українською елітою стоїть подвійний виклик: із одного боку — впоратися з комплексом власних проблем, із іншого — піднятися над спокусами консолідації першого й другого типів єднання та запропонувати третій його варіант, причому в суспільстві, де й сьогодні в головах людей панують ментальні нашарування, що пов’язані з землеробськими традиціями на «найродючіших у світі чорноземах». Попри кілька революцій, що відбулися в Україні за останні десятиліття, тривалу оборонну війну проти російського агресора, чи не найбільшою перешкодою для українців на шляху до національної соборності лишається така історична спадщина, як воляча терплячість, родинно-клановий ізоляціонізм, зрадливе малоросіянство.
Отже, соборність як стан масової налаштованості та алгоритм діяльності кожної людини може мати як простий (кон’юнктурно-егоїстичний) вимір, так і містити набагато складнішу, так би мовити, «вищу» наповненість. Лише в другому разі вона — соборність — буде відображати духовні цінності, сакральну самодостатність, національну ідентичність, які єдині спроможні служити опорою українській перспективі.

Юрій ПРИСЯЖНЮК,
заступник гетьмана УК, професор

 

Джерело: http://www.kray.ck.ua/suspilstvo/aktualno/item/24507-sobornist-yak-osnova-duhovnoyi-ta-natsionalnoyi-ednosti#.YfuzSYRBzIW